Київ чи Москва: на кого орієнтувалась інтелігенція на Донбасі в часи «відлиги»

Говоримо про формування та діяльність донецького відділення Спілки письменників України, про гурток «Обрій», до якого входив Василь Стус, а також про лідерські позиції україномовних письменників, які були в меншості.

 

Тетяна Трощинська: Якщо ми говоримо про ті часи, кого маємо на увазі під культурною елітою, про які саме регіони ми говоримо?

Юлія Стуканова: Коли говоримо про Донбас, маємо на увазі Донецьку та Луганську області. Стосовно культурної еліти, культурної інтелігенції можна виділити два основні шари. З одного боку, культурна еліта в ціннісному плані – тоді це буде еліта, до якої можемо віднести таких взірців української культури, як Василь Стус, Іван Дзюба і так далі. Якщо ж будемо говорити про інституційний рівень, тоді це така статистична усереднена радянська еліта – офіційна радянська інтелігенція.

Тетяна Трощинська: Коли ви говорите про таких постатей, як Василь Стус, а з іншого боку – про усереднену радянську еліту, чи правильно протиставляти їх, чи слід розглядати в комплексі в тих історичних обставинах?

Юлія Стуканова: Протиставляти не завжди можна, тому що серед радянської еліти було багато талановитих діячів. Наприклад можна назвати Донецький театр опери та балету, де працювали талановиті люди, в тому числі Юрій Гуляєв, який потім працював у Москві.

Тетяна Трощинська: У чому була специфіка впливу «відлиги» на мистецькі процеси загалом. Чи можна говорити про окремий донбаський контекст?

Юлія Стуканова: «Відлига» є дуже помітною, особливо вона «вибухнула» в літературі. Так само, як і в цілому по Україні, тенденції в розвитку культури в цей період були подібні, але масштаб був не настільки інтенсивний. Наприклад, виникло близько двох десятків літературних гуртків по містах Донеччини.

Тетяна Трощинська: Самодіяльність – це щось окреме, про що варто говорити? Самодіяльність і в інші часи – це окремий пласт і спосіб залучити до культурного розвитку широкі верстви населення. Як тут це слід розглядати?

Юлія Стуканова: Це був один із шляхів формування культурної еліти на той час. Він був вельми ефективним. Напівофіційний рівень – це досить відомий у вузьких колах літературний гурток, який виник на Донеччині в місті Сталіно (сучасний Донецьк), до нього входив Василь Стус. Їх можна назвати самодіяльним гуртком. Звідти вийшли відомі сьогодні поетки та поети Галина Гордасевич, Олег Орач, Володимир Міщенко та інші.

Самодіяльність показала рівень. Це був вибух поезії. Література стала справжньою

Якщо почитати альманах «Літературний Донбас», то до 1953-54 року це були просто бюрократичні тексти, але після цього вони наповнилися живою лінією та свіжим повітрям.

Друга половина 1940-х – початок 1950-х років – це був період формування донецького відділення Спілки письменників України. В силу того, що це були сталінські часи, воно формувалося фактично з письменників, які писали соцреалістичні твори, часто це було бюрократичне письмо.

У період «відлиги» з’явився напіввідкритий шлях формування еліти. З’явилася можливість залучати, помічати талановитих письменників, молодих поетів. Місцевий досвідчений літературний критик Андрій Васильович Клоча намагався залучити до співпраці спочатку Івана Дзюбу – це був початок 50-х (але Іван Дзюба потім переїхав до Києва), а потім Василя Стуса та його оточення з літературного гуртка «Обрій».

Він давав їм читати українську періодику 1920-30-х років, де було багато заборонених імен, і намагався включити їх у цей контекст та українізувати Донеччину.

Тетяна Трощинська: Чи можемо ми ідентифікувати мистецько-культурно-літературне життя тодішнього Донбасу як таке, яке тяжіє до української традиції?

Юлія Стуканова: Це дуже цікаве питання. Важко простежити співвідношення, але це тяжіння, безумовно, було. Наприклад, Іван Дзюба у своїх спогадах говорить про те, що лідерську позицію займали україномовні письменники, хоча й були в меншості.

Виходець з Харківщини Павло Байдебура  вважався патріархом донецької літератури, він аж до кінця 50-х очолював  донецьку організацію Спілки. Був україномовним,  його навіть називали козарлюга. Завжди наголошував на українській мові, хоча й був радянським письменником зі своїми уявленнями та смислами своїх текстів. Якщо ж брати за чисельністю, то переважали російськомовні письменники.

Тетяна Трощинська: Якщо глибше говорити про ідентичність, чи було відчуття, що це частина нехай республіки, але України?

Юлія Стуканова: Тут краще говорити про літературний гурток «Обрій». Туди прийшли молоді автори, передусім це були українські філологи Донецького педагогічного університету (сьогодні Донецький національний університет імені Василя Стуса). Крім того, було багато талановитої молоді з медичного університету.

Тетяна Трощинська: Лише університетські та інститутські осередки були культурними місяцями чи люди робітничих та інших професій могли пропонувати свою творчість? Йдеться і про доступність для них, і про їхню включеність.

Юлія Стуканова: Тут ми знову повертаємось до офіційного рівня. Члени донецького відділення Спілки письменників були на три чверті вихідцями з селян і робітників, часто ці селяни теж працювали робітниками, прийшли як кореспонденти – робкори. Вони починали писати якісь свої замітки на фабрично-заводські теми, але так само й свої поетичні твори – це була така ідеологічна мова.  Був прошарок самодіяльних літераторів, яких залучали та поступово включали в Спілку, вони теж писали цією ідеологічною мовою.

Все-таки партійність впливала на кар’єру, ті, хто хотів відбутися в тодішньому соціальному житті, мусили це враховувати та вступати в партію

Тетяна Трощинська: Чи обов’язково перед членами Спілки була вимога щодо членства в партії, як загалом впливала партія на кар’єру в мистецькому, літературному світі?

Юлія Стуканова: Партійність, на жаль, нікуди не поділася. Хоча її роль трішечки зменшилася. Ми повинні пам’ятати, що в 1957-58, 1962 відбувалися «заморозки», але в цілому роль партії трішечки зменшилася. Це можна побачити навіть за партійністю – за десятиліття у Спілці кількість партійних зменшилася десь до 10%.

Якщо брати по спілках в цілому, ідеологічна роль слова помітна одразу: 50% членів донецького відділення Спілки письменників були партійними, тоді як у Спілці художників – десь 25%.

Тетяна Трощинська: Кого б ви порадили прочитати з тих імен, про які, можливо, незаслужено не знають, але, можливо, вони вибухнули в той час і варті того, щоб знати про них?

Юлія Стуканова: Декого досить добре знають. Це Василь Стус, Галина Гордасевич, Олег Орач. Василь Голобородько – принаймні філологи його дуже добре вивчають. Леонід Талалай, також мені подобається поет Віктор Соколов. Є письменники, які писали в дуеті, – Кость Тесленко та Марія Лісовська. Вони були подружжям, Кость Тесленко є племінником письменника Архипа Тесленка, також був вчителем і класним керівником Василя Стуса.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.