Під час цих акцій протесту було вбито «свободівця» Дмитра Чернявського, який невдовзі став Героєм Небесної Сотні.
Народний депутат Олексій Рябчин був свідком тих подій, був присутній на цих мітингах, і у студії Громадського радіо погодився поділитися своїми спогадами.
Лариса Денисенко: Як вам запам’яталися ці події, і чи можна було в же тоді робити аналітичні висновки?
Олексій Рябчин: Я, по-перше, хочу подякувати всім, хто вийшов на ці мітинги. 13 березня був найкривавіший мітинг, де загинули люди. Ці акції продовжувалися до кінця квітня, на них виходили люди і показували, що Донецьк – це Україна.
Так, ми робили аналітичну роботу, і я тоді отримав запрошення виступити перед Європейським парламентом з аналітикою подій, які відбувалися у Донецьку. Ми аналізували склад протестних груп: хто стояв під російськими прапорами, хто – під українськими. Мені було легко це робити, тому що я працював тоді журналістом і мав доступ до учасників цих подій.
Лариса Денисенко: Я зараз згадую розмову з Діаною Берг 5 березня цього року, і ми говорили про те, що, наскільки раптово люди, які себе ніколи не позиціонували як політичні лідери, стали активістами. Їм вдалося стати лідерами суспільної думки і притягнути до себе людей. Як ви можете пояснити цей феномен?
Олексій Рябчин: Я з вами згоден, що це – феномен. Дійсно, не було б Діани Берг та інших колег, то не було б тих подій, які трапилися. Я пам’ятаю, що коли вперше почалися перші проросійські мітинги, свідомі люди в Донецьку сприймали їх як маргінальні мітинги, організовані незрозуміло ким. І всі чекали, щоб влада відреагувала. Було зрозуміло, що якщо донецька влада може відправляти у Київ потяги на Антимайдан, то розігнати цих людей було дуже легко. Але влада нічого не робила. Тоді почалися збиратися активісти невеликими гуртками. І потім Діана зі своїми подругами організувала перший мітинг, на який прийшла неочікувано велика кількість людей. І та пропаганда, яка лунає, що Донецьк – це проросійське місто, є фейком. Він поширюється, щоб загладити свою провину за те, що Донецьк не був звільнений. Чомусь Харків був звільнений, хоча це не менш проблемне місто, а в Донецьку почали торгуватися. Є відчуття, що нас зарадили.
Та пропаганда, яка лунає, що Донецьк – це проросійське місто, є фейком. Він поширюється, щоб загладити свою провину за те, що Донецьк не був звільнений
Лариса Денисенко: У вас є відчуття, що це пан Ахметов сказав «стоп»?
Олексій Рябчин: Ми на наших мітингах посилали сигнали до всієї країни, адже на Майдан приїжджали зі всіх регіонів, а в Донецьку ми були майже на самоті, не було такої підтримки, як була в Києві. Ми два місяці мітингували, нас били і розганяли, але до нас не доєдналася політичні лідери. І коли нарешті з Києва приїхали Яценюк та інші керманичі країни, то вони зібралися в Торгово-промисловій палаті спілкуватися не з лідерами протестного руху, а з Ахметовим, мером, губернатором тощо. Було враження, що вони домовлялися. І вони до чогось домовилися. Можливо, якісь преференції чи дотації, ми не знаємо. Після цього стало видно, що Ахметов якусь свою протестну діяльність припинив. Однак Росія переграла, і далі почалися захоплення, на які ми не змогли гідним чином відповісти.
Я знаю, що команди на штурм донецької ОДА віддано не було, хоча всі були готові
Лариса Денисенко: Я пам’ятаю свою розмову з правозахисницею Олександрою Дворецькою, яка говорила, що і в Криму люди на мітингах були б набагато сміливіші, якби відчували підтримку центру. Тобто якщо б кияни та мешканці інших регіонів масовіше поїхали в Крим та Донецьк, історія була б іншою?
Олексій Рябчин: На це питання не можна знайти відповіді, адже воно риторичне. В мене є питання, яке я постійно собі ставлю. На одному з мітингів вийшло 10 тисяч донеччан. А якщо б вийшло 20,30,50 тисяч це було б потужним сигналом для Кремля, місцевих еліт і для Києва? Скільки мало б вийти донеччан, щоб до нас доєдналися? Чи був у влади тоді фокусом схід, чи вона була зайнята дерибанами посад.
Я знаю, що команди на штурм донецької ОДА віддано не було, хоча всі були готові. Там було відфільтровано дуже багато агентів, була і поліція, і СБУ, які доповідали, що коїлося в ОДА. А там на той час сидів Гіркін, який після того, як не пішли на штурм, пішов на Слов’янськ, і загинуло ще більше людей. А потім він зі Слов’янська пішов до Донецька. Тобто є велика кількість запитань – чому ви домовлялися, а не діяли більш рішуче?
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.