«Громадське радіо»
Олексій Бурлаков: Розкажіть про свій твір «Саторі»? Мова йде про післявоєнну Сербію?
Срджан Срдич: Це не мала би бути книга тільки про повоєнну Сербію — вона має значно ширший, універсальніший характер. Історія в цій книзі мала б функціонувати як розповідь без розповіді, свідченням про світ, в якому не існує жодної історії, принаймні історії, яка була б варта того, щоб її розповісти.
Вона продовжує флоберівську думку про банальність всіх речей, тому в цьому романі опинилась цитата з Флобера з виховання почуттів.
Головним героєм роману є людина, яку всі звуть «Водій», він є ведучим радіо, але незважаючи на те, що його так звати, він жодного разу не сидів за кермом і не має досвіду водія.
Це мала б бути книжка про антисвіт або про антишлях.
Олексій Бурлаков: Події в Сербії, які мають порівняння з подіями, які розгортаються зараз в Україні, відбулися дуже давно. І ті думки, які народжуються після таких конфліктів, викладаються у прозу?
Срджан Срдич: До України я відчуваю безмежну любов, і в останні 5 років був в цій країні більше, ніж всі письменники Сербії. Дві мої книжки перекладені українською, і знаю, що є дуже багато читачів цих книжок.
Я хочу щиро побажати громадянам України, щоб вони ніколи не опинилися в тій ситуації, в якій опинилися серби. Щодалі від цього досвіду, тим краще. Сербія пережила 4 громадянські війни, які тривали 10 років. І після всіх цих воїн ви не можете просто повернутися назад в сенсі економіки, політики та культури.
Валентина Троян: Чим вам подобається Україна, і яка ваша думка щодо подій на Донбасі?
Срджан Срдич: Коли я вперше приїхав до України, в мене було відчуття, що я опинився в місці, з якого нікуди і не виїжджав.
В мене немає достатньо інформації про те, що зараз відбувається на сході України. Та й з мого боку було би негарно приїхати з такої відстані, і пояснювати вам, що ви маєте робити.
Одна річ є ясною: ніхто не буде питати в українців і сербів, чого вони бажають.
Валентина Троян: Як би вам запропонували написати книгу про Україну, то про що б це була книга?
Срджан Срдич: Люди, як правило, не люблять, коли їм видається те, що я про них написав. В одному зі свої оповідань я писав про певні події у Празі, і гадаю, що чеські читачі не дуже би зраділи, якби це оповідання переклали чеською через історію, яка є такою, яка вона є.
Олексій Бурлаков: Які слова у вас асоціюються з Україною?
Срджан Срдич: Доброзичливість, бажання допомогти та достатньо багато простору для фантазій тих, хто приїздить з Сербії. Я можу тут почуватися вільним.
Валентина Троян: В рамках цього візиту до України, які міста ви плануєте відвідати?
Срджан Срдич: Я намагаюсь бути туристом в Україні, але мої видавці та моя перекладачка Алла Татаренко ніколи мені цього не дозволяють зробити. Мене завжди змушують працювати. От і зараз, крім того, що я сьогодні ввечері виступатиму в Києві, я їду до Львова на форум видавців.
Валентина Троян: Чи подобається вам спілкування з колегами — літерознавцями та письменниками України, чи цікаво вам дискутувати з ними?
Срджан Срдич: Звичайно, мені подобається. Я і сам нещодавно був організатором такого фестивалю в Сербії.
Валентина Троян: Чи були представники України присутні на цьому заході?
Срджан Срдич: Цього року була присутня Галина Шиян. А одного року Україна на нашому фестивалі була навіть спеціальним гостем, отже, можна сказати, що існує традиція таких стосунків. Україна знаходиться в топі країн, які багато зробили для сербської культури.
Україна знаходиться серед тих країн, які багато зробили для сербської культури.
Олексій Бурлаков: Яку книгу ви будете презентувати в Києві?
Срджан Срдич: Київський видавець видав мій роман, і з цієї нагоди я був гостем київського фестивалю «Арсенал» минулого року. Зараз я хочу перевірити, як тепер люди будуть реагувати, коли вони вже спокійно прочитали книжку.
Валентина Троян: З початком військового конфлікту багато письменників почали висловлювати свою громадянську позицію. Чи можна через письменництво якось вплинути на політичні дії в країні, на суспільну думку?
Срджан Срдич: Письменник не може впливати ні на що, і ніколи цього не міг.
Я живу в місті, де найбільша кількість розлучень на всій території колишньої Югославії. Та я знаю багатьох людей, які читали Анну Кареніну, і живуть в цьому місті.
Література може змінити тільки літературу і певні моменти в середині духовного портрету людини. Як би ми могли реанімувати письменників минулого століття, які були політично ангажовані, я гадаю, що їм би не сподобалось, чим закінчилися їхні ідеали. Це не означає, що не треба боротися, але потрібно бути готовим до поразки.
Література — це річ, з якою пов’язана меншість. Але меншість не робить історії.
Валентина Троян: Чи є такий літературний твір, який вас змінив?
Срджан Срдич: Так, це було в часи, коли відбувалося становлення особистості. Справжнім читачем я став на при кінці середньої школи, коли почав розуміти Камю і Достоєвського. Тоді мені стало зрозуміло, що швидше за все, я зможу займатися лише однією справою в житті.
З плином років людина отримує професійну деформацію: я захистив докторську дисертацію з літератури, працюю редактором, спілкуюсь з талановитою молоддю, пишу літературну критику, організую літературний фестиваль і пишу свої прозові тексти.
Олексій Бурлаков: Останнє напуття для тих людей, які хочуть стати письменниками, від відомого письменника?
Срджан Срдич: Якщо ви бажаєте стати письменниками, станьте ними. Станьте тим, що не буде перешкоджати іншій людині, і робіть це до кінця.