Мені пишуть з непідконтрольних територій, просять їжі, а я нічого не можу зробити, - представниця благодійної організації

Галина Полякова, представниця Благодійної організації «Турбота про літніх людей в Україні» розповіла, як вони на початку війни допомагали інтернатам з літніми людьми на непідконтрольних територіях

Ведучі

Анастасія Багаліка

Гостi

Галина Полякова

Мені пишуть з непідконтрольних територій, просять їжі, а я нічого не можу зробити, - представниця благодійної організації
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/04/hr_kyivdonbass-2018-04-14_polyakova.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/04/hr_kyivdonbass-2018-04-14_polyakova.mp3
Мені пишуть з непідконтрольних територій, просять їжі, а я нічого не можу зробити, - представниця благодійної організації
0:00
/
0:00

Анастасія Багаліка: Поговорімо про ситуацію на непідконтрольних територіях. Який зв’язок у вас є з місцевими інтернатами і закладами, де знаходяться літні люди, яка кількість людей може там перебувати і яка там гуманітарна ситуація в цілому?

Галина Полякова: Чесно кажучи, в нас є цифри лише на початок війни. Десь у серпні 2014-го року ми отримали телефонні дзвінки з Алчевська, де нам повідомили, що є смерті від голоду серед стареньких людей. Ми почали шукати гроші, почали шукати можливості зробити доставку їжі. Далі ми отримали інформацію з Горлівки, що і там дуже велика скрута. Але це стосувалося людей, які живуть вдома, не в закладах. Тоді ми подумали, а що ж робиться в закладах? Ми отримали від наших колег з Міністерства соціальної політики адреси закладів, телефони і хто є керівником. І наші працівники офісу сіли за телефони і телефонували у кожний з цих закладів. Ми записували, скільки людей в них і є і скільки з них немобільних.

Виявилося, що людей досить багато. За останніми офіційними даними від міністерства, таких людей було 10 тисяч, але якусь кількість вивезли, залишилося десь 3800. Кудись ми змогли доставити продукти, доставили близько 20 бойлерів, пральні машини, але не всі готові були з нами співпрацювати.  

Потім у березні 2015-го року ми знову обдзвонили ці заклади і побачили, що смертність доволі висока – приблизно на 800 людей стало менше.

Як нам сказав директор одного з таких будинків, в нього дуже велика проблема, адже він може годувати людей всього один раз на день.

Анастасія Багаліка: Яка кількість цих людей померло через недоїдання?

Галина Полякова: Ми запитували, які є потреби в цих людей в інтернаті, і всі вони нас просили про харчі. І, як нам сказав директор одного з таких будинків, в нього дуже велика проблема, адже він може годувати людей всього один раз на день. А якщо людина харчується один раз на день, то це малувато, а якщо людина ще й старенька та хвора, то це прискорює її відхід.

Далі ми зробили ще одну спробу – ми телефонували вже у жовтні 2015-го року. Але на цей раз ми зазнали проблем, тому що не всі хотіли нам відповідати, вони боялися, тому інформацію ми отримали лише уривками. В деяких будинках престарілих та інтернатах навіть збільшилася кількість людей, тому що їх забирали з дому, якщо вони були зовсім одинокі, адже дома вони вмирали.

Починаючи з січня 2016-го року місцева «влада» заборонила отримувати допомогу з підконтрольної частини України, і вже ми не могли туди в’їхати.

Анастасія Багаліка: І зараз ви не може сконтактувати і передати хоч щось?

Галина Полякова: Вони бояться нам відповідати. Останній директор такого будинку, який наважився прийняти від нас допомогу, мав великі неприємності, це було в січні 2016-го року. Але іноді ми отримуємо листи. Ось прийшов лист з Горлівки від організації, яку я боюся називати, де пишуть «прошу… прошу… прошу…». І це не «з жиру», як кажуть. А я не можу їм відповісти, передати їм теж нічого неможливо, тому допомогти ми їм, на превеликий жаль, не можемо.

Починаючи з січня 2016-го року місцева «влада» заборонила отримувати допомогу з підконтрольної частини України

Анастасія Багаліка: Можливо, допомогу можна передати через людей, які мешкають на окупованих територіях.

Галина Полякова: Ви розумієте, це багато людей, і що, одному привезеш, а іншому – ні? Зараз ми допомагаємо людям, які живуть у буферній зоні. Але для нас велика проблема – взяти гроші на ті продукти. Хто нам щиро і стабільно допомагає, так це всесвітня єврейська організація, штаб-квартира якої знаходиться у Лондоні. Вони дають гроші і не обмежують наших реципієнтів. Бо в нас бували ситуації, коли світова продуктова програма не фінансувала доставку молока, тому що в них якісь ідеї щодо годування груддю, хоча це не той контингент. Крім того, жінки нас просили хоч одну плитку шоколаду, за що нас теж піддали критиці, сказали, що ми провокуємо діабет. Через одну плитку шоколаду.

Що стосується єврейської організації, то вони кажуть, що люди просять, те й будемо брати то уваги. І це єдиний фонд, який реально допомагає.

Ось прийшов лист з Горлівки від організації, яку я боюся називати, де пишуть «прошу… прошу… прошу…». І це не «з жиру», як кажуть. А я не можу їм відповісти, передати їм теж нічого неможливо

Анастасія Багаліка: Ми можемо хоча б припускати, яка ситуація є на непідконтрольній території Донбасу?

Галина Полякова: Цей лист, який я отримала, від організації літніх людей, і вони скаржаться на ситуацію, тобто вони просять про допомогу, і це ж не від того, щоб їх немає чимось зайнятися, їм потрібна допомога.

Анастасія Багаліка: Яка була ситуація з тими людьми, які працювали у цих закладах для догляду за старенькими, адже велика частина з них також виїжджала?

Галина Полякова: Коли ми їх обдзвонювали в березні 2015-го року, вони були дуже напружені. І коли ми запитували, чи не голодні у вас люди, в одному з інтернатів одна жіночка в серцях сказала: «Ми теж голодні». І один з директорів нам розповідав, що мусив на своїй машині їздити по селах і просити людей про якісь хоч овочі, щоб нагодувати людей.

Анастасія Багаліка: Яка ситуація в «сірій зоні»? Скільки людей там проживають в інтернатних закладах?

Галина Полякова: Я не можу назвати тут цифру, тому що це дуже складно, адже їх ніхто не рахував. Хтось виїжджає, хтось повертається, хтось помирає, тобто там така динаміка, за якою не відстежиш. Ви ж знаєте, що коли літня людина у віці за 75 років міняє місце проживання, то смертність зростає в три рази в перші півроку через стрес.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.