Метро в Кибинець: культурна підземка на честь Михайля Семенка

«Рік Михайля Семенка 2012 року ми розробили разом із Олегом Коцарем. Згідно з задумом, протягом року відбувалася низка подій, присвячених постаті поета. Того року річниця Михайля Семенко не потрапила до списку подій, рекомендованих Верховню Радою до відзначення», – нагадує Любов Якимчук. 

Проект «Метро до Кибинець» будується навколо поезії Михайля Семенка «Підземка»: «Будемо рити культурне метро до Кибинець, привозити цікавих людей, проводити зустрічі», – говорить Любов Якимчук про задум, описуючи славне минуле села Кибинці, із яким пов’язана історія родини Семенка. 

Що може дати в довшій перспективі актуалізація доробку українських футуристів та інших представників Розстріляного Відродження? «Розстріляне Відродження як досвід багатьма з нас не засвоєне. Багато хто не розуміє, що це було для нашої культури та літератури. Безперервний культурний процес у 1933-1938 році було перервано, коли низку митців розстріляли. Цей досвід може бути позитивним — уроком, щоби мислити про себе», – вважає Любов Якимчук.

Ірина Славінська: Що це за рік Михайля Семенка? Ким і навіщо він був оголошений?

Любов Якимчук: 2012 року я так подумала, що Михайль Семенко взагалі залишився поза увагою. Верховна Рада прийняла список чиї дати всі мають відзначати, а Семенка забули. Я вирішила скористатися нагодою і оголосити рік Семенка. У цьому мені допоміг поет Олег Коцарев. З ним ми розробили тикий великий проект, який називався «Рік Семенка». Протягом року відбулося до 12 заходів і ці заходи були присвячені українському футуризму і Михайлю Семенкові. 

Ірина Славінська: Чому Михайль Семенко – це така важлива фігура і чому соромно, що Верховна Рада не про нього забула?

Любов Якимчук: Це важлвива фігура, бо Михайль Сенемко започаткував український футуризм. Цей футуризм, якби там хто і що не говорив, відрізняється від російського та італійського футуризму. Це поет, який був ще таким потужним культуртрегером, тобто він організовував масу різних акцій. Окрім того, він був редактором на кінофабриці в Одесі, окрім того він є засновником і головним редактором науково-фантастичного журналу «Нова генерація», відповідника якому було важко в той час десь знайти. Відповідника цьому журналу в Радянському Союзі не було, бо в ньому писали про мистецтво. Це були оригінальні статті, які замовлялись у німецьких, французьких митців. Тобто це був широкий зріз культурного життя в усіх його сенсах, починаючи від архітектури і закінчуючи літературою. 

Окрім того, це поет, який не побоявся 1934 року на першому з‘їзді Спілки письменників, де було оголошено основний метод, який називався соцреалізм, він не побоявся в колуарах, маючи дорадчий голос, відверто говорити про те, що все це йому не подобається. Ця вся інформація є в донесеннях і саме через це Семенку не пощастило в тому, як закінчилося його життя. Його розстріляли. 

Сергій Стуканов: Я сьогодні прочитав вашу статтю про поета і раджу прочитати нашим слухачам, яка називається «Від футуризму до тероризму» і там була наведена цитата самого Семенка, що ознаки національного мистецтва – це ознака його примітивності. На ваш погляд, мистецтво має національні риси і на якому рівні це проявляється?

Любов Якимчук: Якщо говорити про те, що говорив Михайль Семенко і що він мав на увазі, треба розуміти в який час він жив. Він жив в час, коли його аванґардну концепцію сприйняли навіть модерністи, тобто якщо модерністи сприймають аванґард, то чи модерністи це є. Це був час, коли українська культу була дійсно українською національною культурою, в тому числі література, яка творилася українською мовою.

Звичайно, були причини цьому, пов‘язані з відсутністю української державності, але ці причини дуже обмежували українську культуру і літературу. Він це розумів і багато про це писав навіть в листах своєму батьку, який захоплювався українською оперою. 

Семенко дуже добре знав французьку і німецьку мови, тобто це людина, яка могла читати і дивитися на інші літератури, яка їздила закордон і яка це все бачила і збирала авторів закордонних для свого журналу. До речі, видавався цей журнал на державні гроші. 

Це не означає, що у його концепції футуризму не було національного. Там воно є, але він бореться з так званим «хуторянством». 

Ирина Славінська: Я хочу загадки про проект, який називається «Метро до Кибинець». Розкажіть про цей проект.

Любов Якимчук: «Метро до Кибинець» – це проект, який пов‘язаний з віршем «Підземка». Це метро буде культурним. Тобто йдеться про те, щоб пожвавити культурний простір у Кибинцях, а він там є. Якщо говорити про Кибинці, то там дуже потужня і дуже давня традиція і якийсь такий відголосок існує і тепер. Я маю на увазі час, коли Кибинці називали третіми Афінами, коли головним був Дмитро Трощинський – поміщик, міністр трьох імператорів, в тому числі і Катерини ІІ. Це та людина, яка Катерині показувала Крим. Він став меценатом в українську культуру. 

В Кибинцях є ставок, на якому він організував театр на воді. В тому театрі грав Микола Гоголь, Василь Гоголь там ставив п‘єси. Не так давно я в архівах знайшла спогади Марії Проскурівни, матері Михайля Семенка, яка говорить, соромлючись, що «знову цей мій чоловік, писар, напився і мені дорікає тим, що моя бабця мала дітей від Трощинського». Судячи з усього, Михайль Семенко так само є нащадком Трощинського, в Трощинський ще родич Івана Мазепи. Тобто там фантастичний дискурс культурний і тепер ми хочемо до всього цього повертатися і все це пожвавлювати.

Ірина Славінська: У якій області знаходяться Кибенці і чому саме ця точка постала?

Любов Якимчук: Це село, в якому народився Михайль Семенко, потім батьки на якийся час переїхали до Хоролу, для того, щоб вчити дітей в реальному училищі. У нього була дуже прогресивна мама, яка поміж каструлями і 15 дітьми, вчила французьку мову і намагалася, щоб і діти її знали. 

Але основне місце проживання родини – це Кибинці, бо до них вони і повернулися.