Ми би могли втримати Дебальцеве, - події трирічної давнини пригадує ветеран АТО

Три роки тому Володимир Назаренко був одним із тих, хто виходив із Дебальцевого Донецької області з іншими українськими військовими. Своїми спогадами він поділився в ефірі Громадського радіо

Ведучi

Тетяна Курманова

Ми би могли втримати Дебальцеве, - події трирічної давнини пригадує ветеран АТО
https://static.hromadske.radio/2018/02/hr_kyivdonbass-2018-02-19_nazarenko.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/02/hr_kyivdonbass-2018-02-19_nazarenko.mp3
Ми би могли втримати Дебальцеве, - події трирічної давнини пригадує ветеран АТО
0:00
/
0:00

Зараз Володимир Назаренко депутат Київської міської ради від партії «Свобода» та волонтер, три роки тому був молодшим лейтенантом, командиром взводу 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь», а потім – артилерійським коригувальником.

 
Тетяна Курманова: Як ви потрапили в армію, пішли добровольцем після Майдану?

Володимир Назаренко: Так. Якраз закінчував навчатися в університеті, отримував диплом магістра архітектури. Було такі цікаво: в казармах на підготовці закінчував диплом. Через два тижні здав диплом і відразу вже був повністю готовий вирушати на фронт.

Але я пам’ятаю, що для нашого батальйону постійно переносилась дата виїзду на фронт. Із різних обставин: через низький рівень секретності – відбувався постійний саботаж і злив інформації; через те, що на той момент начебто, за версією командування, вистачало сил. Нам казали: економте сили – ваші здібності рано чи пізно знадобляться. А ми хотіли якомога швидше на фронт, бо переживали, що війна закінчиться, а ми не встигнемо повоювати.

Тетяна Курманова: І коли ви потрапили туди?

Володимир Назаренко: Десь всередині серпня нас погрузили на ешелон, відправили на фронт – відразу в Дебальцеве і на першу лінію оборони. Можна іронічно сказати, що тільки вигрузили з ешелону, тільки закінчили марш із технікою, із автобусами – нас одразу кинули на першу лінію оборони в підсилення блокпосту (останній блокпост Дебальцівського плацдарму в сторону Луганська).

Виконували різні задачі. До Іловайська, до підписання сумнозвісного Мінська-1 ми з різними успіхами так чи інакше просувалися вперед, захоплювали нові позиції. Була невдала спроба штурму Комісарівки і Вергулівки. Там ми понесли певні втрати: втратили техніку, сім хлопців отримали поранення і не змогли повернутися назад. Це багато чому навчило «необстріляних» добровольців. Буквально через 10-15 днів нас ставлять перед фактом, що підписали Мінськ-1.

Читайте також: Три роки після виходу з Дебальцевого: спогади українського військового

Тетяна Курманова: Яке у вас тоді було відчуття? Вам здавалось, що це перемога, це треба було?

Володимир Назаренко: Звісно ніхто не збирався виконувати цей Мінськ-1. Всі хлопці давали присягу на вірність Батьківщині – захищати територіальну цілісність. Я не розумію, як людина, стороння для України, від імені України може підписувати якісь документи, які можуть стояти вище не кажу за Конституцію, а й за присягу на вірність українському народу та українській нації – захищати територіальну цілісність. Що би там не змінилось, але присяга дається раз у житті.

Серед хлопців було велике обурення. Але так чи інакше дисциплінованість української армії була дуже висока. Тільки оголосили в новинах про те, що підписали Мінськ-1, про тишу і про припинення вогню, всі боялися навіть відкрити вогонь – не дай Бог, трибунал чи щось іще.

І тут приїжджають до нас вночі на блокпост три сепаратисти – поговорити просто так. Питають, чому ми воюємо, кажуть: «давайте миритися, ми такі ж українці, ми проти хунти, проти бандерівців».

Тетяна Курманова: Це справді були не співробітники ФСБ?

Володимир Назаренко: Один точно був співробітником ФСБ – він стояв і мовчав. Один – точно місцевий, колоритний такий. Близько до нього не підходили – діалог вели десь на відстані 20-30 метрів гучним голосом. І один – регулярний офіцер російської армії, який теж прикривався тим, що він місцевий, сепаратист і все інше.

Це був початок вересня, коли був підписаний Мінськ-1. Дарма, що ми не взяли їх у полон. Після того, через декілька днів, коли цей Мінськ перестав виконуватися, почалися прострілки «зєльонки», ДРГ, через місяць почалися обстріли з мінометами, з артилерією, з «Градами». Можна було запросто захопити їх у полон і в перспективі цього офіцера російської армії, ФСБ-шника обміняти на наших полонених.

Але, на жаль, ми тоді були недосвідчені – менше місяця на фронті, відразу на першу лінію. Доволі складно було приймати якісь правильні рішення. Дуже боялися помилитися, особливо в бойових ситуаціях.

Тетяна Курманова: Скільки тривав режим тиші після Мінська-1?

Володимир Назаренко: На різних ділянках фронту по-різному. В нас декілька днів тривав. Тепла частина осені характеризувалась налагодженням побуту, риттям окопів – життя в польових умовах. Сказати, що велика війна, було б неправильно. А потім, в другій половині осені, почалися серйозні обстріли, зіткнення.

Читайте також: «Розстрілювали з усіх дворів, буквально звідусіль»: спогади про вихід з Дебальцевого (ВІДЕО)

Тетяна Курманова: В лютому ви відчували, що будете відходити, яка була обстановка?

Володимир Назаренко: Наш батальйон на ротацію відправили вкінці грудня, тому що чотири місяці були на фронті без перепочинку. Сказали, що будемо два-три місяці відпочивати, за цей час маємо привести техніку до ладу і себе.

Але десь всередині січня нас піднімають по тривозі – тоді були бої за Аеропорт. На фронті посилення, всі частини, які можуть воювати, знімають з ротації. Комбат не всім сказав їхати, багато хто був нездатен – чи фізично, чи психологічно. Хтось також мав лишитися і підготувати четверту хвилю мобілізації. Але близько 300-400 бійців зі справною технікою швидко погрузилися на ешелони та поїхали.

Ми заїхали в Дебальцеве. Ті позиції, які були до ротації, займав 40-й батальйон. Зайняли інші позиції, десь підсилили. Зайняли свої спостережні пункти, штаб артрозвідки батальйону.

Пам’ятаю, як здавали Вуглегірськ: сил, які там були, явно було недостатньо, щоб його втримати. Але хлопці – молодці, бої тривали близько п’яти днів. Кидали різні сили туди, але дуже хаотично. Таке враження, що не було єдиного центру прийняття рішень, не було єдиного командування. Хлопці несли дуже багато втрат через таку дезорганізованість, відповідно – місто не вдалося взяти. 

Тетяна Курманова: Коли почався ваш вихід із Дебальцевого?

Володимир Назаренко: Чутки про вихід ішли ще 17 числа. Але мало хто знав про те, що буде вихід. Нам передали 17-го числа, що ми маємо переходити в безпосереднє управління 128-ї бригади, тому що зв’язку з батальйоном майже не було. Біля наших позицій 25-го батальйону – 2-га рота, придані взводи, частково – мінометники, артилеристи, сапери, розвідники. Близько 150-200 чоловік 25-го батальйону, до нас приєднався 13-й чернігівський батальйон, 54-й розвідбатальйон.

Ми охороняли північно-західний фланг Дебальцівського плацдарму. Щоб передати команди, мені доводилося підніматися майже на третій поверх мого спостережного пункту – щоб рація «добила». І це під час фактично безперервної канонади – постійно сипали на місто.

Була страшенна дезорганізація, вже не було розбиття на роти, на взводи – просто кількість людей

Десь в обід «Зелений», командир артрозвідки, сказав, щоб я заряджав тепловізори, батареї до рацій, щоб збирали найнеобхідніші речі. Натяками мені про це казав. Я так розумів, що він мені дає команду готуватися виводити підрозділ артрозвідки. Або передислоковувати, або якісь інші задачі робити.

Я питаю, чи є команда про відхід – немає. Команда про відхід мені по телефону передається десь о дванадцятій ночі. Через декілька хвилин йду до командира роти, кажу, що є команда на відхід. Через десять хвилин приходить офіцер 128-ї бригади, докладає про порядок відходу. Кажуть приблизний час, що за нами прийдуть.

Ми сидимо і чекаємо. Дочекались десь до четвертої ранку. Я вже виходжу напряму по телефону і питаю, коли ми маємо відходити, бо вже через годину світати буде. Тут із криками на мене офіцери з батальйону, в тому числі комбат: «Чого ви не виходите, ви мали ще о третій ранку почати відхід?!»

Я спускаюсь до командира роти, кажу, що треба відходити. Мене і ще трьох бійців 54-го розвідбатальйону залишають – не дай Бог, щоб прикрити відхід з тієї позиції, де ми є. О четвертій-п’ятій ранку основна група нашого батальйону пішла на точку початку відходу. 

Почали відходити. Спочатку пішли трошки не туди, розвернулися, ледве не натрапили на розтяжки – попереступали їх. Це плюс, що ми почали вранці відходити, а не вночі – не побачили б. Коли ми відходили, по нас постійно йшла пристрілка російської артилерії – їхні коригувальники бачили нас. Я, командири рот, багато інших бійців постійно казали: давайте швидше, ми не маємо зупинятися на відкритій місцевості. Через дві-три хвилини на тому місці, де ми були, вже багато чого прилітало.

Загалом маршрут був 25 км. Перші бійці з нашого батальйону і з підрозділів, які відходили нашою хаотичною групою, почали приходити десь о 12-й годині. У нас під час відходу був один загиблий із батальйону, його якраз смертельно поранило міною, яка поранила і мене.

Тетяна Курманова: Напевно, в ці дні ви чуєте питання: «за що загинули хлопці в Дебальцевому, якщо його все одно здали»?

Володимир Назаренко: Хлопці загинули за незалежність України. І на Майдані, і на війні. Якби ми тоді в Дебальцевому не зламали ударний потенціал російської армії (а я бачив російську армію на власні очі), то вони пішли би далі й дуже великими темпами.

Наші жертви, насправді хлопців загинуло більше, ніж офіційно доповідає Генштаб, – 300 поранених і близько 150-200 загиблих, зупинили 2000-3000 російських військових. Ми показали не тільки Росії, а й всьому світу, що наша армія вміє надефективно тримати оборону. Ми просто на перших етапах Дебальцівського штурму зламали їхній ударний потенціал.

Ми би могли насправді втримати Дебальцеве. Навіть тими силами, які були. Нам би дали трошки справну артилерію, трошки поміняли особовий склад – поранених замінили здоровими хлопцями, і декілька батальйонів, щоб укріпити фланги, через які відбулося оточення. І ми могли б ще в контратаку перейти, незважаючи на те, які сили РФ. 

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.