«Громадське радіо»
«Книга «Соняхи» – це вербалізована емоція. Йдеться про пережите, досвід впродовж двох років. Адже довелося бути одним з перших капеланів в зоні бойових дій. Те, що бачив, відчував, намагався осмислити і виразити словом», – розповів Зелінський.
Тетяна Трощинська: Ця емоція ваша? Чи вже тісно переплетена з якими людьми, з якими ви перетиналися?
Андрій Зелінський: Я в військовому капеланстві я вже 10 років. Ця книга – данина пам’яті хлопцям, з якими я познайомився ще коли починав свій шлях військового капеланства у Львові. Звичайно, багато людей зможуть відшукати свої емоції. Для цього і пишуться книги, щоб вербалізувати те, що болить, звільнитись від цього.
Ілона Довгань: Де можна дістати книгу? Я думаю, що вона буде актуальна хлопцям, які на Сході зараз, і тим, хто повернувся.
Андрій Зелінський: Це видавництво Старого Лева. Можна шукати в їх крамничках. В книгарнях є, але на сьогоднішній день книга мандрує.
Ілона Довгань: А де ви були? В яких місцях?
Андрій Зелінський: Починав під Слов’янськом. Перед тим, як їхати у зон бойових дій, кажу, що легко робити те, що вже інші робили. Колись я сказав, що я капелан, 8 років до початку війни в Україні, а значить, маю ним бути. Навіть не уявляючи, чим насправді можу допомогти: я орієнтувався, що таке військове капеланство, але ніколи не був на війні. Точно знав, що треба їхати, аби бути поруч.
Ілона Довгань: Інші капелани, що поверталися, казали, що їм було дуже важко, хотілося додому, а коли вже їхали. Було незручно, хотілося повернутися назад, щоб не залишати хлопців без підтримки. У вас є таке бажання?
Андрій Зелінський: Взагалі, війна це дуже складний феномен. насправді це радикальна руйнація простору і часу. В прицілі війни, в першу чергу, і наша людяність. але війна також узалежнює, адже ти стільки подолав разом з хлопцями, пережив, розділив труднощі разом з кимось. Тут з’являється щось спільне, куди ти інвестуєш себе, у життя тих людей, яким ти служиш. звідтіля вже вирватись стає боляче.
Ілона Довгань: Коли приходять хлопці і питають, що їм робити, коли вони вбивають людину, а це неможна робити по заповідях, що ви їм відповідаєте?
Андрій Зелінський: Важливіше – це пошук змісту, чому я роблю, коли доводиться вбивати. коли доводиться людині приймати таке рішення – це війна, яка стріляє в нашу людяність. Перш за все, варто зауважити, що ми не обирали війни. те, що ми робимо – це вимушені засоби для того, аби життя тривало, аби ми могли вистояти як народ.
Хлопці звертаються з такими запитаннями, тому що вони не хотіли б стріляти. Наші витримують. На війні важко залишитись людиною, але їм це вдається. Ми на війні, тому що любимо. Ворог тут – тому що ненавидить. Завжди це повторюю хлопцям.
Ілона Довгань: Як не звикнути до смерті?
Андрій Зелінський: Людина приймає певні рішення свідомо. Важливо допомогти військовим зрозуміти, створити вербальну оболочку для смислу.
Тетяна Трощинська: Коли військові повертаються сюди, вони кажуть про те, що там їм було зрозуміліше – було зрозуміло, за що вони воюють. А тепер виникло питання, чи дійсно все це відбувається, за що вони там воювали.
Андрій Зелінський: Це питання і до психологів, в до духівників: як подолати війну в собі. на війні ти робиш стільки неможливого. Ти можеш реагувати так, як не дозволено законами чи просто нормами міжособистісної поведінки. Треба сконцентрувати шалений потік енергії у конструктивному руслі. Тут важливо пригадувати, шукати механізми. У нас нова Україна. ми хочемо створити щось нове, простір свободи та гідності. Хлопцям треба донести, що сьогодні ми можемо це зробити. Треба створити, можливо, механізм, щоб хлопці відчували себе потрібними.