«Громадське радіо»
«Книги важливіші за танки» — таке гасло розташоване при вході до «Будинку книги» в Бахмуті, володіє якою кадровий офіцер-танкіст, ветеран війни в Афганістані і російсько-української війни Володимир Дериведмідь. Незабаром магазин повинен змінити назву на «Еней» і стати основою цілої торговельної мережі.
Володимир Дериведмідь: На форумі видавців у Львові зустрів дуже багато земляків — з Горлівки, з Донецька, з Єнакієво. Так сталося, що я звернувся до більшості видавців. Туди я привіз приз. Причому приз придумав за 5 днів, а виготовили його за 3 дні. 3 призи я вручив зі сцени Оперного театру. Цей приз — соляна брила масою 3,3 кг.
Тут я вже презентую свою нову назву «Еней». Це, фактично, не наш бренд. Я замахуюсь на мережу магазинів. В Краматорську ми плануємо відкрити опорну книгарню для того, аби накопичити запас сил і потім йти по районам.
З цим питанням я звернувся до Жебрівського. Реакцію ще не знаю, поки він каже, що не володіє питанням. Перед тим я звертався до мера Краматорська, який підтримав ідею і сказав подивитись приміщення. Спершу мені пропонували величезні приміщення з тим, щоб я зробив там капітальний ремонт. Звичайно, я не погодився. Свою душу і свої ресурси я хочу вкладати в обладнання і книги.
Крім вищеописаного призу «сіль землі» там буде і приз антисимпатій. Він призначений для бюрократів, що заважають просуванню української книги на ринок Донбасу.
Андрій Куликов: Кандидати вже є?
Володимир Дериведмідь: Є, звичайно. Але я подумав, що буду не об’єктивним, якщо призначу цей приз похапцем, тому я нікому його не вручав.
Андрій Куликов: Окрім книжок у книгарні є і сувенірна продукція, і мапи України, і кримськотатарські прапори.
Володимир Дериведмідь: Ми хотіли підписати такий прапор Джамалі ще напередодні концерту, але, на жаль, земляки зі Львова прислали нам емблему догори дриґом.
Першу премію ми вручили Левку Лук’яненку, який систематично постачає нам продукцію — свої книги. Він не замахується на те, щоб ми йому одразу повернули усі кошти, адже не вся продукція продається, але, думаю, поступово ми йому віддамо усі гроші. Він дуже багато працює з усіма регіонами. На жаль, він ще не приїжджав до нас, але у Сєвєродонецьку вже був. Всі дні він сидів на вході і виконував свою роль — давав автографи та проводив фотограф-сесії.
Ми підготували 579 примірників розкладної мапи, де зображено півострів і материк. Мапа показує, чиїм був Крим в різні часи. Там є невеличкі анонси, з яких видно, що, фактично, ніяких претензій Росія не може пред’являти на цей півострів.
Ми вирішили кожній школі за власний кошт вручити ці мапи і атласні прапорці з емблемою кримськотатарського народу.
Андрій Куликов: Над входом до книгарні знаходиться гасло «Дім книги» — книги важливіші за танки«. Але танк може дуже швидко досягти того завдання, яке перед ним ставлять, а книга?
Володимир Дериведмідь: І це при тому, що я професійний танкіст.
Коли я приїхав в Артемівськ у складі батальйону «Донбас», десятки людей мене питали: «Зачем вы пришли? У нас все хорошо: есть свет и хороший асфальт». Я зрозумів, що головна боротьба точиться не за межі держави, а за душі і свідомість людей. Так я вирішив взятися за цю, більш складну, справу. Навіть якщо ми завтра закриємо кордони, половина людей вважатиме, що українська влада є неприйнятною. Це проблема. Разом з тим, ці переконання проходять по межі багатьох родин, в тому числі і моєї, адже в мене є діти і в Москві, і в Києві.
Цю книгарню, до речі, було започатковано на кошти мого сина.
Андрій Куликов: Що краще продається — книжки, сувенірна продукція чи вишиванки?
Володимир Дериведмідь: Коли ми сюди тільки переїхали, протягом 8-9 місяців доходу вистачало тільки на зарплату. Орендну плату я платив зі своєї пенсії, яка складає 2,5 тис. гривень. Коли я поїхав в Краматорськ і знайшов там одну знайому, яка згодилась дати мені на реалізацію вишиванки, я побачив оцей ген українства. Всі цікавились що і як. Спочатку вишиванки купували маленьким дітям. Потім старші люди згадували, що вони теж українці. Поступово, не революційним шляхом люди відгукувалися до себе. Купуючи вишиванку, люди утверджували себе як українці без усіляких Кабмінів і президентів. Вони просто зверталися до свого «я».
В 1993 році я, почувши від своєї дитини привітання українською мовою, розплакався. Тоді, після 25 років користування російською мовою, я згадав, що є українцем.
Андрій Куликов: Зараз у вас одна книгарня. Ви плануєте мережу. Де на це взяти гроші?
Володимир Дериведмідь: Перш за все для цього потрібне бажання. На Форумі видавців я звернувся до більшості видавців з тим, що ринок Донбасу є порожнім і ми хочемо бачити їхні видання у тому варіанті, в якому вони їх бачать.
Наразі я працюю з трьома видавцями, що за 2 роки спільної роботи не мали жодних претензій чи нарікань. Щомісяця я звітую про продажі. Вони отримують гроші, і, що не менш важливо, відчувають, чи є попит на їх продукцію.
Львівський форум видавців застиг у своєму розвитку. Багато молодих або дрібних видань не були присутніми на заході через величезну орендну плату. Це ненормально, нам потрібна вся еліта.
В минулому році я звертався до Кириленка. Ми поговорили з кимось з його бюрократів і все.
Андрій Куликов: В чому був предмет звернення?
Володимир Дериведмідь: В тому, що не може бути однієї книгарні на дві області. Це дикунство. За ці 2 роки я зрозумів, що нам не потрібні гроші. В 2007 році львівська влада прийняла постанову, яка засвідчує, що в разі, якщо книгарня є українською, її власники платять орендну плату в розміні 1 грн. в рік.
У 2016 році я вручив 3 «соляних брили». 1 приз отримав Левко Лук’яненко, другий — видавництво «Богдан», третій — картографія Ірини Руденко. Ми плануємо вручити ще 2 премії: Сергію Ходаковському, більше 1000 книг якого ми роздали дітям, і харківським вишиванкам, які, з одного боку допомагають нам вижити, а, з іншого боку, створюють інтер’єр українства. Ми воюємо за Донбас не через приціл кулемета. Ми пробуджуємо там українство.