На фронті кричуще не вистачає медиків і обладнання, — військовий хірург

Хірург Олександр Данилюк провів дев’ять днів в оточенні у Дебальцевому у липні 2014 року. Рятуючи життя сотні українських бійців, він проводив складні операції прямо в окопі. Також працював у Щасті та Станиці Луганській.

Зараз Олександр Данилюк працює в команді в. о. міністра охорони здоров’я Уляни Супрун. В ефірі «Громадського радіо» ми говоримо про його нову посаду в міністерстві, реформи в охороні здоров’я, медичне забезпечення зони АТО та повертаємося до історії Дебальцевого.

Олександр Данилюк: Я, власне, не діставався цієї посади. Це не була моя ціль. Ніколи навіть і не думав, що мені доведеться стати державним службовцем. Але, власне, Уляна Супрун, після її призначення на посаду в. о. міністра охорони здоров’я, запропонувала мені приєднатись до її команди. Ми познайомились на фронті у Станиці Луганській у 2015 році.

Це для мене був шок, бо я не держслужбовець, я не вмію, не знаю і не хотів працювати в державних органах виконавчої влади. Але Уляна знайшла аргументи і переконала мене. Я вже проходив місяць стажування, зараз почався другий. Цього тижня відбувся конкурс на вакантні посади, одну з яких я обрав.

Тетяна Курманова: Раніше ви казали, що цей місяць буде випробувальним для вас, тобто ви таки вирішили залишитись з командою Уляни Супрун? Чим ви безпосередньо будете займатися?

Олександр Данилюк: Так, все ж таки моє рішення залишатися у команді. Щоб потім я ніколи не пожалкував, що не долучився і не приклав руки у цей критичний час для розбудови і організації системи охорони здоров’я.

Власне, моїм завданням буде відділ координації і медичного забезпечення антитерористичних операцій, надзвичайних та воєнних станів.

Вікторія Єрмолаєва: Чи будете ви продовжувати медичну практику у лікарні?

Олександр Данилюк: Звичайно. Це був один з основних моментів, без якого я б не залишився на державній посаді. Я не зможу потягнути багато, але два рази в місяць я чергуватиму у лікарні, практикуватиму хірургом.

Тетяна Курманова: Що, на вашу думку, треба насамперед реформувати у вашій тематиці?

Олександр Данилюк: Насамперед, це організація забезпечення передових лікарень фронту лікарськими кадрами. В першу чергу фахівцями, які займаються невідкладними станами — хірургія, анестезіологія, кардіологія, неврологія, травматологія, гінекологія, акушерство і педіатрія.

Немає жодної лікарні, де є 100% забезпечення лікарями

Цих спеціалістів дуже мало, в деяких прифронтових лікарнях вони взагалі відсутні. Немає жодної лікарні, де є 100% забезпечення лікарями. Ті місцеві лікарі, які там залишились, працюють в надзвичайно складних умовах. Вони мають дві ставки офіційно, як дозволено в районі проведення АТО, але практично працюють постійно, дехто навіть живе в лікарнях.

Тетяна Курманова: Як цю ситуацію можна покращити?

Олександр Данилюк: Ми розробили певний механізм. В Україні є дуже багато лікарів-добровольців, які їздять туди на пташиних правах, тобто офіційно їх там нема. Власне, узаконення їхньої діяльності, щоб вони були офіційно відряджені — це один з основних пунктів нашої роботи.

Щоб лікарі могли їхати в АТО офіційно, без бюрократичних перепон. Багато медиків не приїжджали саме тому, що не було цього механізму — вони не могли покинути свою лікарню, не було гарантій, що їхнє основне місце роботи збережеться.

Зараз механізм вже працює, є офіційно відряджені міністерством охорони здоров’я лікарі, але поки що це не в глобальному масштабі, повністю не перекриті всі такі проблемні точки.

Тетяна Курманова: Військової медицини в Україні взагалі не було, так? Ви були на початку цього руху. Як ми знаємо, ви — легендарний хірург, оперували в копанках, врятували багато життів. І от зараз, як ви бачите, як повинна розвиватись саме військова медицина?

Олександр Данилюк: Гібридна війна і, власне, гібридна медицина. Кожен день ми підлаштовувались під нові умови, які кожен день змінювались. Ми не знали, які є нормативи, що у світі напрацьовано, щоб було забезпечення медичної допомоги, евакуації, щоб ми могли врятувати якнайбільше бійців.

Але, завдяки народу України, волонтерським організаціям, групам, ми кожен день вчилися. Мене, наприклад, волонтери тактичної медицини навчили користуватися турнікетами. Вони були у мене в ящику — хтось привіз, але ніхто не навчив. Я їх просто відкинув у бік, не знаючи, що це. А вже через два місяці виявилось, що це класна штука, яка набагато ефективніше зупиняють кровотечу з кінцівок. А я як лікар-хірург цього не знав, і не мав знати, бо у нас не було тактичної медицини.

Тетяна Курманова: Перед вами дуже складний шлях — з якими перешкодами ви зараз стикаєтесь у втіленні ваших реформ?

Олександр Данилюк: Це бюрократичні моменти. У нас наприймали купу законів, підзаконних актів, які часто суперечать один одному. От я щось хочу, бачу як вирішити питання, починаю, а потім з’ясовується, що якась одна постанова суперечить іншій. Ми з юристами постійно шукаємо шляхи, щоб виходити з таких ситуацій

Тетяна Курманова: А що ви хочете зробити — написати підзаконний акт, якусь конкретну дію?

Олександр Данилюк: Для початку має бути створений діючий міжвідомчий орган, який має очолювати міністр Кабінету міністрів або хтось з уряду. Включно з Мінфіном, щоб це можна було втілювати в життя. Щоб цей міжвідомчий штаб дійсно приймав рішення щодо медицини війни, щоб потім вони дійсно втілювалось у виконавчих органах влади.

Тетяна Курманова: Яка зараз ситуація з евакуацією поранених? Вона досі тримається на волонтерських організаціях?

Розроблена дуже хороша логістика по евакуації, по взаємодії волонтерських, цивільних і військових медичних груп. Але це все також тримається на волонтерах

Олександр Данилюк: Власне, на даний момент, волонтерські організації так само продовжують активно брати участь. І вони дають хороші показники — вчасно витягують поранених, вчасно довозять. Зараз розроблена дуже хороша логістика по евакуації, по взаємодії волонтерських, цивільних і військових медичних груп. Але це все також тримається на волонтерах.

При чому, великої кількості волонтерів там немає офіційно. Тож співпраця з волонтерами, офіційне визнання їх в зоні АТО — це одне з наших, і безпосередньо моїх, завдань.

Вікторія Єрмолаєва: Щодо медичного забезпечення прифронтових лікарень — чи вистачає ліків, медичного обладнання?

Олександр Данилюк: З медичним обладнанням є серйозні проблеми. Особливо з апаратами штучної вентиляції легень, з операційними лампами, з деяким іншим обладнанням. Критично в Авдіївці та інших прифронтових лікарнях.

Це кричуща ситуація. Ми звернулися в міжнародні урядові організації. Вони будуть вносити допомогу в свій бюджет на наступний рік, але нам це потрібно вже, тут і тепер. Тож поки що ми виходимо з ресурсів, які є, ремонт апаратури радянських часів.

Тетяна Курманова: Ви були демобілізовані в кінці вересня минулого року, але нещодавно знову були в зоні АТО і знову рятували поранених, хоча це була ваша відпустка?

Олександр Данилюк: Це мала бути таємна поїздка, але дізнався один волонтер і тепер, здається, вже знає вся країна (сміється). Так, я більше трьох тижнів провів на фронті, в стабілізаційному центрі Авдіївської міської лікарні.

Найгірше те, що до цієї війни можна звикнути

Фронт не затихає, на фронті гаряче, особливо на День Незалежності було кілька дуже гарячих днів, коли вже саме місто знову обстрілювали — долітало до вокзалу, за кількасот метрів від лікарні. На жаль, війна триває. Але найгірше те, що до цієї війни можна звикнути. Діти граються на майданчиках, а за 3 кілометри відбуваються бойові дії із застосуванням важких артилерійських снарядів.

На жаль, у нас щодня були поранені, до 1 вересня, коли наступило тимчасове перемир’я. Як ми знаємо, перемир’я у нас завжди тимчасові.

Тетяна Курманова: Чи покращились зараз умови для лікарів на фронті, чи досі оперують в копанках?

Олександр Данилюк: Слава Богу, ні військо, ні лікарі вже не потрапляють в такі умови. Окопна хірургія в 21 столітті — це були ті дев’ять важких, трагічних діб. Зараз такого немає. Лікарі працюють в стабілізаційних бригадах, міських лікарнях, шпиталях, медичних ротах, медпунктах. Але це іноді також є лінія вогню і лікарям доводиться працювати під обстрілами.

Вікторія Єрмолаєва: Ви написали книгу про Дебальцеве — про що вона, чи плануєте видавати?

Олександр Данилюк: Певно, гучно називати це книгою. Це мої записи, які спочатку були тезами. Я їх писав, щоб не забути, щоб потім передати наступним поколінням. Розповідав це друзям і вони мене переконали написати книжку. Вийшло 90 сторінок друкованого тексту.

Це тільки те, що я робив, бачив, відчував. Ті діалоги, які відбувались у мене з побратимами, пораненими, місцевими. Це дев’ять днів в оточенні. Я не писав про те, що було на полі бою, а тільки про нашу криївку. Це підземелля, ця яма, яка стала операційно-реанімаційним пунктом, де відбувались оперативні втручання, операції для наших поранених. Так я планую її видати.

Тетяна Курманова: Вже домовились з якимось видавцем?

Олександр Данилюк: Поки що конкретно ні. Але з кількома вже спілкувався, зараз текст на розгляді в одному видавництві. Я хочу, щоб книга вийшла, але вона буде надзвичайно важкою.

Тетяна Курманова: Але у вас був позивний «Смайлик», всі діляться спогадами, що ви ніколи не втрачали свій оптимізм — як вам це вдавалося в таких важких, страшних умовах?

Якщо б я тоді втратив віру, ми б втратили ще більше бійців, а, можливо, ми б втратили і себе

Олександр Данилюк: Якщо б я тоді втратив віру, ми б втратили ще більше бійців, а, можливо, ми б втратили і себе. Ми повинні до останнього свого подиху робити те, що ми вміємо, можемо, любимо. Для мене порятунок життя є найбільшою цінністю роботи, яку я роблю. Слова подяки людей, яким ти рятуєш життя — це найбільший подарунок і нагорода.

В мене є дві найцінніші нагороди — листівка від пацієнтів Майдану і лист від мого останнього пацієнта в Дебальцівському оточенні Сашка Тарасюка. Це ті слова, які дають стимул для подальшої роботи і не дають опускати руки в жодних критичних ситуаціях.

Тетяна Курманова: А яка були ситуація з Олександром Тарасюком в Дебальцево?

Олександр Данилюк: Так склалося, що це була остання операція. І я, і наша операційна та анестезіологічна бригада цього не знали — нам не сказали, щоб не відволікати від операції. У Сашка був складний випадок — осколок зупинився у хребті, багато внутрішніх органів травмовано.

А це криївка, наркозу майже нема. Він був у критичному стані, майже без тиску, але при свідомості. Анестезіологи сказали, що готові, а я був єдиним хірургом. Було моє рішення — ризикнути чи ні. І я відверто сказав Сашку «ти помираєш, вивезти не можемо, єдиний варіант — операція тут і зараз». Він сказав, щоб ми все робили. Ми ввели комбінації всіх ліків, які можна було, і почалась операція.

Після чотирьох годин операції, коли я сказав давайте наступного пацієнта, мені повідомили, що операцій більше не буде — через годину прориваємось. Я тоді сказав, що треба зробити фото, бо ми не знаємо чи залишимось живі. Воно потім стало історичним.

Вікторія Єрмолаєва: Чим цей день закінчився?

Олександр Данилюк: Через годину ми вже всі вантажились на борти, на вцілілі машини, які під’їжджали з різних батальйонів. Всі сконцентровувались у нас на базовому таборі. Почався прорив. Наступного дня ми були в Бахмуті. Одинадцять годин боротьби, кілька разів в засідках, кілька разів я себе вже похоронив.

Це, реально, чудо, що ми вціліли і майже неушкодженими вийшли

Але в цьому прориві всі наші поранені, вся медична рота, всі мої побратими вціліли. Хоча були моменти, коли це було нереально. Це, реально, чудо, що ми вціліли і майже неушкодженими вийшли.

Тетяна Курманова: В ефірі програми «Київ-Донбас» ми часто говоримо про те, як військовим жити після військових дій, майже у кожного є посттравматичні синдроми. Яка порада від вас — як хлопцям після війни переживати оці серйозні стреси?

Олександр Данилюк: На жаль, немає золотого рецепту, який би допомагав усім. Тут комплексний підхід. Родина не повинна заважати реабілітуватися, а допомагати. А всі хочуть чим швидше, щоб він знову інтегрувався у сімейне життя, суспільство, роботу. Найважливіше, щоб не було психологічних зривів, підсаджування на алкоголь чи якусь іншу залежність.

Не можна забороняти зустрічатись з побратимами. Я дійсно комфортно почуваюсь з тими людьми, з якими пройшов війну. Мені дуже важко бути в оточенні людей, яким байдуже, для яких війна — це десь дуже далеко, а Майдан щось незрозуміле. Також природа, гори для мене були найкращими ліками. Це спосіб, який розвантажує тіло, розум, душу.