Громадське радіо
В студії ведучий Андрій Куликов.
Тюрки, які сповідують юдаїзм, чи юдеї, які перейняли тюркську мову? Один з корінних народів України – караїми – нині такий нечисленний, що ми надто мало про них знаємо, бо й зустрічаємо не часто, та й зовні вони ніяк не відрізняються від решти українців. Хіба що – під час молитовних зібрань чоловіки-караїми вбирають голови у фески. Але для того, щоби побачити це, потрібно прийти до молитовного дому, а поза анексованим Кримом в Україні діє лише один такий дім – чи то пак – кенаса, у Харкові. Андрій Куликов розмовляв з людиною, яка править у молитовному домі караїмів, а таку людину називають «газзан». Харківського газзана звуть цілком по-українському – Олександр Дзюба.
Андрій Куликов: Лунає караїмська музика, до збереження і творення якої багато зусиль доклав харківський музика Валентин Капон. Його фотографія є в музеї – у харківській кенасі, поруч з перекладами Тори, мапами українських міст, в яких діяли кенаси, зі словниками караїмської мови. «Це в українській усталилось слово «кенАса», караїми кажуть кенасА», – пояснює газзан харківської караїмської релігійної громади Олександр Дзюба.
Олександр Дзюба: Кенаса або, як до 1911 року казали, синагога – це культова споруда, але це скоріше буде будинок молитви, ніж храм. Взагалі «бейт-кнесет» – це «будинок зборів» перекладається. Звідси ж, до речі, назва ізраїльського парламенту – кнесет. І на івриті «бейт-кнесет», що пристало до нас більш звичне, це там, де збираються на молитви, на вивчення Тори, на громадські заходи. Переважно, це, звичайно, будинок молитви. Храм буде відновлений в Єрусалимі, як ми читаємо в пророка Йехезкеля, Єзекіїля, а нас це будинок молитви.
Андрій Куликов: Харківська кенаса – це не лише будинок молитви, а ще й пункт збору допомоги для переселенців з Криму і Донбасу. Як все почалося і чия ініціатива, на скільки багато чи мало збираєте?
Олександр Дзюба: Хороше питання – актуальне. На жаль, воно по двох роках усіх цих буремних подій продовжує бути актуальним. Почалося це 2014 року, після анексії Криму, після початку війни на Донбасі. Сталося так, що в нас в Луганську жила родина караїмів. Вони сюди приїхали. На них все це звалилося, якісь речі особисті там залишилися. Тобто люди все кинули напризволяще там, квартиру, зібралися й приїхали сюди. Треба було їм чимось допомогти. І коли ми побачили, що не тільки караїми приїжджають, що й інші люди приїжджали в одних капцях і казали, що нам нема де жити. І так у нас виникла ініціатива збирати допомогу, ми зробили оголошення, що люди можуть приносити речі. Таким чином почали збирати допомогу: саме речі для переселенців, для біженців, не лише для караїмів.
Сюди приходять люди абсолютно всіх національностей. Зараз вже менше, звичайно, зараз вже майже цей потік припинився. Коли був 2014-ий рік, коли все це починалося, майже щодня приходили по кілька людей, які приносили допомогу, і кілька людей тут же приходили, які, власне, брали цю допомогу – біженці з зони АТО, рідше – з Криму. Тим не менше, люди, які щось потребували.
Андрій Куликов: Можливо, хтось із наших слухачів, які мешкають у Харкові, не знають, що існує такий пункт допомоги. Може, вони навіть не знають, що працює караїмська кенаса. Адреса, і коли до вас можна прийти?
Олександр Дзюба: Адреса: вулиця Кузнечна, 24. Це караїмська кенаса, до речі, єдина діюча кенаса в Україні, поза межами Криму, яка зараз залишилася на підконтрольній, так би мовити, території. Коли приходите, там в нас є оголошення і там є в принципі телефон. Краще зв’язатися телефоном, тому що в нас людей дуже небагато. В нас є староста, який курирує цей напрямок збирання допомоги.
Андрій Куликов: Телефон, за яким можна зв’язатися з людьми у харківській кенасі, щоби доправити допомогу вимушеним переселенцям, – 057 731 13 13. І заодно познайомитись з караїмами – людьми, яких в Україні зовсім не багато. Та й то не одразу збагнеш – це національність така чи віра. Газзан Олександр Дзюба в інтерв’ю «Громадському радіо» розповідає, чому виникає таке запитання.
Олександр Дзюба: Є два поняття-дефініції слова «караїми»: є така віра і є така національність. Інколи вони перетинаються, але не завжди. Бувають караїми за вірою, які є караїми за національністю, і бувають караїми за національністю, які не є караїми за вірою.
Андрій Куликов: Власне, як іудеї, так?
Олександр Дзюба: Так. Як іудеї, як мусульмани. В принципі, це більше стереотипи. Наприклад, більшість поляків – католики, але не всі поляки є католиками. Так само не всі католики є поляками, звичайно. Так само і караїми. Так само й іудеї. Тобто в нас, на відміну від ортодоксального юдаїзму, караїми осмислюють себе не як євреїв, а як окремий корінний народ України, корінний народ Криму. У нас нема іншої батьківщини, ніж Україна.
Караїмський народ як етнос виник на теренах Криму, на теренах України сформувався. Це був дуже складний шлях етногенезу, як кажуть науковці. І брали участь у формуванні цього етносу і вихідці з Давнього Ізраїлю, і вихідці з корінних народів Криму, і інших тюркських народів, які там жили, звичайно. Це нащадки таврів, скіфів, сарматів, аланів, готів та інших народів, які жили на теренах Криму. Формувався етнос саме за релігійною ознакою, тому що, як-то кажуть, під цей прапор, який поставили у свій час караїмські місіонери з народу Ізраїлю, поступово зліталися. Поступово формувався таким чином новий етнос за рахунок релігійних переконань.
Андрій Куликов: А тепер щодо прапора. Я бачу, у вас поруч висять український прапор і караїмський прапор, який дуже схожий на український, але між жовтою і блакитною смугами – там біла смуга. Походження, і що означає?
Олександр Дзюба: Дійсно, наші прапори і українські, і караїмські дуже схожі. Це випадковий збіг, тому що він сформувався у довоєнній Литві, у Вільнюському краї. До війни він входив у склад Польщі. От саме початок XX століття, 20-ті-30-ті роки були періодом не тільки українських визвольних змагань, вони були періодом осмислення і формування національної ідентичності у кримських та литовських караїмів. І завдяки осмисленню себе та історичним працям Серая Марковича Шапшала, караїмського історика та етнографа, сформувалося уявлення про кримських та литовських караїмів як про окремий тюркський етнос, який був не за релігійною ознакою.
Раніше караїми просто себе називали «Сини Ізраїлю». Це можна порівняти з процесами, які відбувалися в Туреччині, наприклад в 20-ті роки. Тобто заміть усвідомлення себе просто мусульманами, підданими Османської імперії, вже з’явилася така модерна нація як турки. Такі ж процеси відбувалися й на багато північніше – у Литві, у Польщі, у підрадянській Україні. Коли замість релігійної ідеології, яка ґрунтована на релігійних засадах, прийшов більше світський, обережно можна назвати, караїмський кемалізм. Серая Шапшал був караїмським кемалістом, він замінив самоідентифікацію релігійну на самоідентифікацію етнічну.
Караїми почали більше себе усвідомлювати як етнос. З того часу формується національна символіка – це прапор караїмський. Чому, власне, такі смуги – синя, біла, жовта? Справа в тому, що синій колір у тюрків завжди асоціювався з небом. Були такі давні тюркські племена, які асоціювали Бога небес – Тенгрі саме з небом. Якщо ми подивимося на прапори тюркських народів, наприклад, кримських татар, блакитний з золотою тамгою. Прапор Казахстану – блакитний з сонцем посередині. Прапор гагаузів, деяких інших тюркських народів – там блакитна смуга, зазвичай, присутня. Білий – це символ чистоти, шляхетності. Так само золотий – це символ сонця, заможності.
У Харкові караїми з’явилися в середині XIX століття. Зазвичай, караїми, такий патріархальний народ, були прихильниками своєї віри, культури. Тому коли вони оселялися в якомусь новому місці, то перше, що вони робили, це засновували власну кенасу. У Харкові вона теж була заснована у середині XIX століття. Спочатку була в орендованому приміщення, потім викупили будівлю, яка, власне, на цьому місці стояла – Будинок Ізмайлових називався. Потім він був знесений, і тут за проектом архітектора Покровського у 1891-1893 роках була зведена ось ця кенаса, у якій ми зараз перебуваємо.
Слід сказати, що цей період кінець XIX – початок XX століття караїми називають «срібним століттям» своєї культури. Тому що це був період релігійного та культурного ренесансу. Власне, збільшувалася чисельність караїмів. До Революції караїмів у Російській імперії було 15 тисяч. Для порівняння – по всій Східній Європі зараз менше 2-ох тисяч етнічних караїмів, але не за вірою. За вірою у світі близько 40-ка тисяч караїмів нині. Переважна їх більшість у Ізраїлі живе. І цей ренесанс, коли очолювали громади мудрі газзани, збільшувалася чисельність населення. Коли були заможні купці, котрі були фундаторами кенас, і свої гроші вкладали не просто на офшорні рахунки, а вкладали у духовність, освіту.
У караїмів було великою ганьбою, коли був хтось жебрак, бідний, тому цього не допускали. Звичайно, якщо людина знаходилась у такому сутужному матеріальному стані, то їй допомагала вся громада. І, в першу чергу, люди, які були найбільшими багатіями цієї громади. Наприклад, у нас була така цікава родина, брати Кальфа, які тримали тютюнову фабрику, кілька магазинів у місті. Вони були меценатами з великої літери. Вони найбільше грошей вкладали в побудову цієї харківської кенаси. Вони вкладали величезні гроші – десятки тисяч рублів царських ще у відродження Чуфут-Кале – караїмського печерного міста у Криму, у фондування богадільні «Ярдим», яка була в Криму також, яка опікувалася людьми похилого віку, караїмами. Вони давали гроші на придане караїмським нареченим, тому що це вважалося важливим і навіть могли не взяти наречену заміж, якщо в неї не було приданого. Таке традиційне суспільство було в караїмів. Це було дуже доброю і шанованою справою, коли людина забезпечить жебрака, бідного, наречену без приданого.
36 караїмських родин скинулися і побудували цю кенасу. Були дуже цікаві купці, дуже цікаві люди науки, культури. Треба сказати, що в Харкові караїмів завжди було небагато: 200-300 людей в найкращі роки. Але, тим не менше, на тлі цього багатотисячного міста до Революції, а зараз вже багатомільйонного, тобто півтора мільйони в Харкові мешкають, караїми ніколи не губилися на загальному тлі. Досить назвати таких видатних діячів культури, які цивілізацію несли в Харків.
Ясно, що жодне місто не може обійтися, наприклад, без каналізації. От Даниїл Самійлович Черкез, якого міська управа запросила з Криму, спроектував для Харкова каналізацію. Він зробив для міста очисні споруди і кілька мостів, викладав у довоєнному Політехнічному інституті. Це лише один такий приклад. Можна назвати багатьох представників, зараз усіх не згадаю.
Наприклад, у нас був Валентин Гаврилович Капон, заслужений діяч мистецтв України. Він був чи не єдина людина у світі – може, ще в Ізраїлі живе його колега, на щастя, це доволі молода людина, Авраам Кефелі, який пропагує караїмське мистецтво – а в нас в Харкові Валентин Гаврилович Капон був єдиний, хто писав сучасну караїмську музику, наприклад. Він відроджував забуті мотиви, ноти, які привозили, папери, які в руках розсипалися. Власне, таким чином відроджував караїмську музичну культуру.
Повну версію інтерв’ю слухайте тут:
Текстову версію інтерв’ю підготувала Ольга Лук’янчук.
Матеріал підготовлено за підтримки Фонду Г. Бьолля в Україні.