Насильство над жінками під час бойових дій — табу для України, — історикиня

Про дискримінацію та насильство щодо жінок під час Другої світової війни на території України поговоримо з кандидатом історичних наук і молодшою науковою співробітницею Інституту українознавства ім. Крип’якевича НАН України Мартою Гавришко,

Вікторія Єрмолаєва: В начале нашего разговора вы сказали, что это непопулярная тема. Почему так?

Марта Гавришко: Тему сексуального насильства над жінками почали досліджувати на заході ще у 70-х роках. Станом на сьогодні ми маємо понад 2000 наукових праць на цю тематику. Зокрема, мова йде про систему комфортних жінок в Японській імператорській армії. Йдеться про сотні тисяч жінок, частина з яких померла від інфекцій і неналежного медичного догляду. Японії було дуже важко визнати, що їхня влада причетна до організації системи насилля над жінками. Питання сексуального насильства також досліджено у Червоній армії. Зараз питання полягає не в тому, було це явище чи ні, а в тому, скільки жінок постраждало в наслідок нього. Так само зараз у Німеччині дуже потужна гендерна школа, яку очолює Регіна МІльхойзер, яка досліджує питання сексуального насилля вермахту на території окупованого Радянського Союзу. За кордоном ці табу вже давно знято. Ми ще не маємо такого досвіду. Моє завдання — показати, що війна не проводилась у білих рукавичках і ті чоловіки, які могли бути героями, одночасно могли бути злочинцями. Дуже тонка межа між добром і злом і ми маємо розуміти, що особливо вразливими є ті категорії населення, які не мають влади.

Тетяна Курманова: В прошлом году вышел дневник лейтенанта Владимира Гельфанда. Там он описывает эти зверства. Российские СМИ говоря, что рассказы об изнасилованиях — миф, состряпанный на западе.

Марта Гавришко: Там є закони, що забороняють ревізії історичного погляду і історичних пам’яток, які вписуються в їхній політичний наратив. Російські дослідниці не можуть про це писати в Росії, тому вони їдуть на захід і там займаються дослідженнями. В Україні також є подібна проблема. Безумовно, Червона армія визволила Європу від нацизму, але 9 травня, згадуючи війну, ми маємо говорити не тільки про перемогу, а й про страждання, пов’язані з хвилею насильства. Насправді, є навіть списки людей, які були розстріляні за сексуальне насильство, але німецькі дослідниці пояснили, що радянські солдати були змучені і виснажені, вони розглядали зґвалтування як винагороду за їхні попередні страждання. Це була помста і бажання принизити свого ворога. Сексуальне насилля є інструментом комунікації між переможцями і переможеними і способом приниження свого візаві.

Жіноче тіло, як писав Руд Зайферт, є символічним і політичним тілом, воно є тілом нації, і чистота цього тіла охороняється тими ж чоловіками.

Ґвалтування чужих жінок є способом деморалізації своїх ворогів і це було дуже поширеним явищем під час Другої світової війни. Пізніше в Югославії сексуальне насильство перетворилося на інструмент геноциду. Жінок ґвалтували спеціально, зокрема, існувало явище примусової вагітності. На території України насильство над жінками було екстремальним. Жінки ставали жертвами насилля як чоловіків з Червоної армії, радянських партизан і вермахту, так і з боку своїх. Найбільша проблема — насилля своїх над своїми.

Мій фокус дослідження — жінки в підпіллі організації українських націоналістів. Цих жінок не допускали до системи прийняття серйозних рішень, а ті, кого допускали, потерпали від того, що в екстремальних ситуаціях з їхньою думкою не рахувалися. Нещодавно я мала інтерв’ю з Лесею Слободян. Про ОУН і УПА говорять як про організації, що захищали мирне населення. Одного разу Леся Слободян прийшла у село, де був повстанський загін. Коли члени загону побачили на пагорбі озброєних чоловіків, повстанці її просто покинули. Також вона розповідала, що коли повстанський загін, зайнявши стратегічні позиції, напав на 3 автівки з угорською армією, вона мала завдання зібрати зброю. Здавалося б, це легке завдання, але деякі хлопці лишилися живими і могли вистрілити у дівчат. Натомість повстанці чекали поки дівчата зберуть зброю і потім йшли перевіряти, хто лишився в живих і кого можна взяти у полон. Разом з тим, Ольга Горошко розповідала, що, коли постало питання про переговори з німцями, було вирішено послати жінку і вона впоралась з завданням. Таким чином ми маємо дуже неоднозначну історію.

Якщо жінки були звинувачені у зв’язках з НКВД МГБ, їхній чоловік врятувати цю жінку не міг. Варто зазначити, що ОУН могла без належної перевірки ліквідувати людину.

У 1949 році керівник СБУ Бережанського району затримав підпільницю Конвалію за підозру в співпраці з НКВД. Він не мав достатньо доказів. Звичайно, ця жінка могла нічого не знати, але він її заарештував, допитував, а під час слідства почав її домагатися. Вона йому відмовила і він сфабрикував протокол допиту. Під час допиту він її зґвалтував в лісі, свідками цього стало 4 солдат. Коли її вели на розстріл, вона почала розповідати, що насправді сталося. Над нею змилостивились і почали розслідування справи. Після цього керівник СБУ Бережанського району запропонував Конвалії одружитися, а через її відмову, почав погрожувати. Справа набула величезного розголосу, його заарештували і засудили до розстрілу, але деякі з його підлеглих вважали його цінним працівником і були переконані, що розстріл був несправедливим. Жінки в даному випадку використовувались як ресурс, з яким рідко рахувалися.

Тетяна Курманова: Правда ли, что многие женщины становились любовницами своих командиров?

Марта Гавришко: Феномен військово-польових дружин у Червоній армії був поширеним. У підпіллі також є безліч випадків домагань чоловіками своїх підлеглих. Наприклад, деякі чоловіки брали секретарок з умовою, що вони будуть їхніми коханками. Підпілля було закритим клубом — ти можеш зайти, але не можеш вийти. Тих жінок, які хотіли народжувати легально, просто вбивали, адже вони могли видати інформацію через шантаж дітьми.

Так, наприклад, підпільний Олесь запросив на службу Олену Андрущак, а потім запропонував їй стати своєю коханкою. Вона відмовила, хоча знала, що за нею вже слідкують МГБ. Після цього вона говорили, що той рік, коли вона сама переховувалась без зброї і ресурсів, був важчим, аніж перебування в ГУЛАГу.

Марія Ковальчук поскаржилась на те, що її безпосередній провідник зґвалтував її і заразив сифілісом. Через те, що він займав дуже серйозну посаду в УПА, розслідуванням справи займався його брат, який визнав її винною. Таким чином Марію Ковальчук розстріляли. Жінкам було важко довести що вони стали жертвою. Разом з тим, деякі жінки шукали собі патрона. Потрапляючи в маскулінне середовище, жіноче тіло ставало ресурсом виживання.