Навіщо дітям дорослі? Пояснює психологиня Вікторія Горбунова

Любов — це абсолютна емоційна близькість до дитини, бажання їй щастя і дозвіл йти своїм шляхом, — говорить психологиня і письменниця Вікторія Горбунова

Ведучi

Лариса Денисенко

Гостi

Вікторія Горбунова

Навіщо дітям дорослі? Пояснює психологиня Вікторія Горбунова
https://static.hromadske.radio/2016/12/hr_kyivdonbass-16-12-16_gorbunova.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/12/hr_kyivdonbass-16-12-16_gorbunova.mp3
Навіщо дітям дорослі? Пояснює психологиня Вікторія Горбунова
0:00
/
0:00

Психологиня і письменниця Вікторія Горбунова представляє нову книжку «Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?» та розтлумачує важливі аспекти виховання дітей.

Лариса Денисенко: Ми знаємо, що інколи любов може калічити. Як можна нашкодити дитині любов’ю або тим, що ми приймаємо за любов?

Вікторія Горбунова: Так, нашкодити любов’ю не можна, але можна нашкодити тим, що ми приймаємо за любов. Ми, дорослі, маємо свої уявлення про те, що таке любов, їх нам дуже часто прищеплювали в наших родинах. Інколи спотворене відчуття цієї любові передається в родині, як «гаряча картопля», з покоління в покоління.

Дехто може вважати, що любов — оберігати дитину від усього, що може трапитися на її шляху. Дехто вважає, що любов — коли дитина може досягти щось, чого не досяг я у своєму житті, суворо регламентувати її життя, створювати умови, щоб вона стала кращою балериною чи реалізувалась в іншій сфері. У такий спосіб батьки часто намагаються реалізувати свої несправджені бажання.

Любов — це абсолютна емоційна близькість до дитини, бажання їй щастя і дозвіл йти своїм шляхом. Цим точно не можна зашкодити.

Лариса Денисенко: Я завжди думаю про любов, виховання і про свободу. Де тут межа?

Вікторія Горбунова: Я пишу в книзі про психологічні потреби, які батьки могли б задовільнити.  Одна з них — потреба в безпечних межах. Ми говоримо, що дитина має бути вільною, але саме в цих безпечних межах. Звісно, з віком ці межі розширюються.

Але, коли ми говоримо про п’ятирічну дитину, маємо розуміти, що така дитину сповна не може відповідати за свою фізичну безпеку — варто тримати її за ручку, коли переходимо дорогу.

Лариса Денисенко: У цій книзі є приклад, як відреагувала на твою дитину, яка побігла до дороги, мама іншого хлопчика. А твій малий просто знає, що потрібно зупинитися, ви про це говорили. Напевно, мама іншого хлопчика теж проговорювала з ним це, але постійно вела його за руку. Як нам навчитися довіряти, де повинна закінчуватися довіра?

Вікторія Горбунова: Коли я кажу своєму малому: «Ти маєш зупинитися біля пішохідного переходу», я йому дозволяю бігати на пішохідних доріжках, бо я знаю, що він точно зупиниться. Підозрюю, та мама має свою тривогу, яка не дозволяє їй довіряти дитині.

Ми часто не можемо довіряти дитині, бо у нас є відчуття, що на кожному кроці, за кожним рогом чатує небезпека.

Лариса Денисенко: Ти також вчиш людей не нагнітати, не думати негативно. Як можна регулювати в собі ці стани, щоб не перекидати на дитину?

Вікторія Горбунова: Коли ти тривожишся, в голові з’являються думки, яким ти починаєш вірити. Вони накручуються одна на одну. Кожна наступна стає страшнішою. І ти створюєш для себе реальність, в якій все погано.

Є багато способів це зупинити. Наприклад, помедитувати . Головне — сказати своїм думкам: «Стоп» і розуміти, що це лише думки. Варто подумати, що ти можеш зробити, щоб з’ясувати, де твоя дитина. Варто думати не про проблему, а про те, як з неї вийти. Тоді цю тривогу набагато легше толерувати, бо ти розумієш, що вона є лише версією реальності, яка зараз є в твоїй голові.

Лариса Денисенко: У книзі ти порушила цікаву тему, що багато хто з дорослих думає: у мене чудовий слух, моя дитина має грати на музичному інструменті чи співати. А виходить не так, і починаєш злитися на дитину, на себе. Що з цим можна зробити?

Вікторія Горбунова: Йдеться про визнання того, що твоя дитина інакша. Потрібно розвивати її сильні сторони, але не потрібно змушувати дитину ламати себе і ставати тим, ким я колись не став.

Батьки, дитина яких відрізняється за складом нервової системи, знаходяться в дисонансі. Якщо ти холерик, тобі треба стишитися, щоб прийняти дитину, відчути ритм світу, в якому вона живе.

Лариса Денисенко: А як це зробити?

Вікторія Горбунова: Інколи я пропоную батькам просто написати і виділити критерії, за якими ми схожі і відмінні. Насправді, є багато речей, за якими ви схожі, але є і багато речей, у яких ви відмінні. І це не кара, а подарунок. Знати, що біля тебе росте істота, яка відрізняється від тебе, яка вносить щось інакше в цей світ, — велика радість і гордість.

Часто батьки, в яких народжується неповносправна дитина, мають багато болю, він посилюється тим, що здається, що дитина чогось не матиме. Насправді, це теж викривлене уявлення. Неповносправні діти так само вміють бути щасливими, радіти життю — просто в них це виходить інакше. Варто теж зрозуміти, в чому ви спільні, а в чому відмінні. І відмінність — це теж добре.

Лариса Денисенко: Ти розкриваєш тематику самооцінки дитини. Як пояснювати дитині і батькам, що вчителька, наприклад, може поставити «12», але чи це означає, що дитина на «12» знає англійську мову? Це знання чи оцінка? Як балансувати і розуміти, що в нашому світі треба відповідати, отримувати бали, постійно відбувається якась оцінка знань, звичок, навичок? На мій погляд, дитині легко втратити себе і не зрозуміти, ким вона є.

Вікторія Горбунова: Вміти оцінювати і цінувати себе — це теж навичка. Якщо ми не вчимо дитину рефлексувати, що вона робить, який це має вплив на неї, на інших людей, на світ, де вона навчиться цього? Тоді вона має єдине джерело оцінки — дорослі, які потім стають вчителями. Коли дитина виростає, цим джерелом оцінки стають зарплати, кар’єрне зростання, добрі чи погані слова начальника.

Вміння розуміти, що ти робиш, оцінювати і цінувати себе та інших — навичка, яку варто розвивати.

Лариса Денисенко: З якого віку дитині можна про це розповідати?

Вікторія Горбунова: Від самого початку ми не будемо називати це самооцінкою, але ми будемо говорити: «Зайчик, дивися, як гарно ти це зробив. Давай подумаємо, що саме ти добре зробив, щоб тут сподобалось татові, а що тут добре для тебе?» Навіть коли дитина виставила в рядок машинки, для себе вона зробила те, що їй буде зручно знайти ту, яка потрібна, мама ж не буде босими ногами наступати на машинки, мама з синочком не буде сваритися, і тато буде нормально почуватися.   

Про все це варто говорити. Але що таке оцінка? Наслідки, які наші дії і наша позиція справляють на світ, на нас і на інших людей. Дітей варто вчити помічати ці наслідки. Іноді дорослі цього теж не вміють.

Лариса Денисенко: Багато батьків мотивують дитину фінансово. І протилежне покарання — позбавлення дитини важливих для неї речей. Як би ти порадила батькам мотивувати дітей?

Вікторія Горбунова: Йдеться про позитивне підкріплення. Воно може бути різним. Якщо я зробив щось хороше, ми можемо позитивно це підкріпити: можна фінансово, можна сказати дитині щось добре. Інколи достатньо просто обійняти.  

Дослідження показують, що матеріальні заохочення, які часто використовують батьки, не впливають на мотивацію дітей.

Що таке позитивне підкріплення? За щось хороше ми маємо отримати гарний гормональний викид — це гормони окситоцин, серотонін, ендорфіни, які впливають за підвищення настрою. Якщо комусь для цього потрібно 10-50 гривень чи вечірка — можливо. Але набагато більший емоційний вплив матиме добре слово, проведена спільно вечеря, прогулянка, похід на забаву. Ми маємо розуміти, яку дію підкріплення намагаємось отримати.

Лариса Денисенко: Як навчити дитину гідно сприймати поразку, погане оцінювання?

Вікторія Горбунова: Тут багато нюансів, але один точно пов’язаний із самооцінкою. Як правило, у тих, хто має комплекс відмінника, не була задоволена потреба у безумовному прийнятті. Їх приймали і любили в безоціночній любові, коли ця людина робила щось хороше. Принесла гарну оцінку — тоді ми тебе любимо, не заважаєш — ми тебе любимо, прибрала в кімнаті — ми тебе любимо. Тоді любов і власна цінність пов’язується з тим, що я роблю.

Якщо ми формуємо в дитини те, що вона є цінність сама по собі, а те, що вона робить, можна виправити навіть якщо вона помилилася, тоді не буде страшного відчуття лузерства при поразках. Бо я розумію, що поразка — це досвід, я — це я, те, що я зробив — те, що я зробив. І я можу це виправити.

Друга штука — досвід отримання успіху після багатьох поразок. І це найскладніше. Але батьки це мають і можуть зробити. Можна казати: «У тебе елементарно не виходило надувати бульбашки з жуйки, поки ти не натренувався. Тому так само треба тренуватися в спорті чи в англійській.

Лариса Денисенко: У дитячих казках відчувається поділ на «чорне» і «біле». А світ різнокольоровий. Як моделювати світ для дітей в кольорах?

Вікторія Горбунова: Світ складається з нюансів. Якщо ми не будемо їх пояснювати, світ для дітей буде пласким. І в цьому складно жити, бо ти не можеш мати друзів. Бо якщо людина зробила поганий вчинок, ти починаєш бачити, що вона погана. І це дуже жорстка атрибутивність, а людина могла бути засмучена, у неї могли бути різні мотиви.

Лариса Денисенко: Як і що можна пропонувати дитині, коли вона в депресивному стані, і як зрозуміти причину цього стану?

Вікторія Горбунова: За даними ВООЗ дитячих і підліткових депресій стає більше. Ми не знаємо, це тому, що частіше звертаються і вони реєструються, чи є зростання. Ми маємо розуміти, що в депресій є фізіологічна основа — гормони радості менше викидаються в кров, вони швидко розпадаються. Людина, яка відчуває якість життя і не має депресії, має щоденно отримувати речі, які стимулюють виробку гормонів.

Є гіпотеза депресії нейрогенезу. В гіпокампі (частина мозку) зменшується нейрогенез — менше виробляються нервові клітини. І це теж проблема, бо це клітини, які відповідають за запис нашого досвіду в гіпокампі.

Батькам потрібно звернути свій погляд на день дитини. Є багато речей, які провокують депресію. Наприклад, надмірне навантаження, відсутність діяльності, «втикання» в екран, зависання в мережах. Нема тривалих вражень, які б могли додати багато гормонів.

Чим займаються підлітки в мережах? Вони постять щось і чекають, поки це будуть «лайкати». Бо кожен «лайк» — це маленький вприск дофаміну. І починається дофамінова залежність: я сиджу в Інтернеті і чекаю, поки мені зроблять укол радості. Для підліткової депресії достатньо кілька днів не запостити щось, що набиратиме лайки. Якщо це відбувається два тижні, ми можемо говорити про  переддепресивний стан.

Основна задача батьків — організувати життєвий простір дитини так, щоб вона сама бачила і могла шукати в ньому багато речей, могла знати, що вона може зробити, коли їй сумно.  Якщо мені сумно, я можу побігати, послухати музику, піти до подруг, почитати якусь книгу, зробити смачний чай, закутатися в пледик і почитати.

Лариса Денисенко: Чи здатні з цим справитися батьки, чи треба звернутися до фахівців?

Вікторія Горбунова: У значній частині випадків, коли ви бачите, що не справляєтесь, треба йти до фахівця. Інколи треба приписувати антидепресанти. При помірній і слабкій депресії, як правило, справляється психотерапія.

Лариса Денисенко: Якщо говорити про вибір і про те, що ми намагаємось убезпечити дитину від скоєння помилок, як чинити, щоб дати волю, але попередити про можливі наслідки вчинку?

Вікторія Горбунова: Дитина має пробувати, помилятися. Чи маємо ми їй говорити про наслідки? Насправді, ми їх не дуже знаємо. Світ настільки мінливий. Сьогодні, наприклад, вчитель — людина, яка не є успішною і мало заробляє, через місяць — реформи, вчителі стають елітою держави. Ми не знаємо, як буде.

Завжди варто говорити: я не знаю, я не впевнений. Може бути і так, і так, але є варіанти. Важливо допомогти дитині прислухатися до того, що вона хоче.

Лариса Денисенко: Навіщо ж дітям дорослі?

Вікторія Горбунова: Дорослі потрібні для однієї мети — щоб базові психологічні потреби дитини, які є основою фундаменту, що будує їх життєвий світ, були задоволені. І це не ті потреби, щоб дитина була нагодована, тепло вдягнена. Це потреба почувати свою цінність, потреба в безпеці, в компетентності, бути самостійним, мати можливість сказати «ні» і багато інших психологічних потреб. Насправді, вони набагато важливіші всіх на світі теплих светрів, шапок, рейтуз.