Андрій Кобалія: Давай почнемо з того, що пояснимо нашим слухачам, чим є ностальгія? Які є дефініції? Коли у світі з’явилась ця хвороба?
Ярослав Переходько: Ностальгія – дуже цікаве явище. Зараз воно стоїть на міждисциплінарному стику. У найпростішому розумінні, ностальгія – це туга за втраченим домом, батьківщиною, але це явище пройшло достатньо значну еволюцію. Сам термін виник у XVII столітті і сприймався як хвороба, яка зачіпала найманих швейцарських солдатів. Тогочасні лікарі радили лікувати її п’явками та поїздками в Альпи. В такому ключі, ностальгію, як й інші емоції, наприклад, меланхолію, у фізіологічному плані розглядали майже до початку XX століття. Потім вона перейшло в розряд психологічної хвороби, а у XX столітті перейшла в метафору туги за минулим, тобто від особистого переживання до масштабного. Цілі покоління ностальгували за старими часами.
Ностальгія має різні пояснення з точки зору різних наук. Соціологія звертає увагу на яких рівнях відбувається це ностальгування: особистий, колективний (груповий) і масовий (соціетальний). Психологія звертає увагу на функціональність ностальгії, тобто яким чином вона допомагає людині в її житті; це насамперед збереження ідентичності людини, йдеться про заліковування травм, як анестезія від певних травм. З точки зору історії – це певна боротьба з історією через міфологізації пам’яті. Вчора, наприклад, коли відбувалася лекція, багато людей говорячи про СРСР робили помилку, коли прагнули донести певну істину. Ностальгія не намагається відобразити правду; у цьому випадку мова йде більше про пам’ять і забування.
Андрій Кобалія: Одразу згадуються люди, які говорять, що у 1970-ті, в роки Брежнева усе було дешевим і в умовний Крим можна було за десять рублів поїхати, але вони забувають інші феномени: черги, дефіцит, утиски свободи слова. Чому людина, коли ностальгує згадує лише приємні речі? Це свого роду витискання з пам’яті?
Ярослав Переходько: Пам’ять є дуже вибірковою. Виходячи з функцій ностальгії можна сказати, що вона не є спробою відтворити те, що було насправді, це радше емоційне переживання. Це не репродукція, а реконструкція, тобто створити не те, що було, а власне бачення минулого. Ностальгія – це туга за домом, якого насправді ніколи не було.
Андрій Кобалія: Ми всі знаємо про ностальгію за СРСР. Чи є подібний феномен в колишніх соціалістичних країнах? Можливо, щось подібне є і в країнах, яких не торкнувся комунізм? Наприклад, у Франції за «золотим часом»?
Ярослав Переходько: Ностальгія пішла переможним кроком в другій половині XX століття. Майже усі суспільства так чи інакше ностальгують. «Золоті часи» або навіть Ренесанс можна назвати ностальгічним. Хоч тоді вони і не мислили такими категоріями. Якщо ж говорити про ностальгію за радянським та соціалістичним, то це не виключно українське явище. Чому я кажу за «радянським», а не СРСР? Бо тут мова йде не скільки про державу, скільки про певний уклад життя, уявлення, естетику.
У цьому випадку найцікавішим для мене є «Остальгія» у Німеччині. З одного боку може здатись, що Німеччина – це ж така багата країна, і всі ми прагнемо до такого ж, але у Східній Німеччині зберігається явище «Остальгії», їхнього різновиду ностальгії за радянськими часами. Але це проявляється в фільмах, книгах, де ці часи описуються доволі ностальгічно. У повсякденні – це чоловічки на світлофорі у формі Еріха Гоннекера, комерціалізація ностальгії – продаються різні футболки або написано «Зроблено в НДР».
Так само це проявляється в політичному плані. Близько 40% опитуваних молодих німців не вважають НДР диктатурою, і 50% не вважають ФРН справжньою демократією.
Андрій Кобалія: Цікаво, що у нас ностальгія за радянським асоціюється з людьми якщо не похилого віку, то +40, а у Східній Німеччині молодь певною мірою теж ностальгує?
Ярослав Переходько: Так, але іншого ґатунку. В Україні популярна думка, що коли зникнуть люди, які довгий час жили у СРСР, зникне і ностальгія. Тобто це сприйняття ностальгії як хвороби: усі носії помруть, і хвороба зникне. Якою б не була проєвропейською наша молодь, але великою мірою світогляд формують наші батьки, культурне оточення. Те, що в американській гуманітаристиці називається «громадянською релігією». Дослідження на історичному факультеті КНУ імені Траса Шевченка показало, що попри такий вуз та історичний факультет, уявлення про СРСР у студентів формує не лише освіта, а й батьки та суспільства.
Андрій Кобалія: Виникає питання наскільки ця ностальгія може вплинути на сьогоднішню та майбутню політику? У 2010 році та раніше старші люди піддаючись певній маніпуляції цією ностальгією, голосували за комуністів, які й після 1991 року мали значний відсоток у парламенті, також голосували за Партію регіонів. Чи вплине ця ностальгія на політичну ситуацію у майбутньому?
Ярослав Переходько: Тут радше питання у тому, чи будемо ми так чіплятись за минуле, як ми це робили досі. Якщо й далі будемо застрягати на історії, що особливо актуально під час декомунізації, доти у нас будуть виникати ці маніпуляції. Якщо зараз старше покоління ностальгує за радянським, то нашими поколінням зможуть маніпулювати якимось іншим чином, згадуючи про інші часи. Я б ставив питання про те, наскільки ностальгія може бути небезпечною у побудові того суспільства, якого ми прагнемо. Я виступаю за те, аби у цій країні усі ці думки толерувались без тупцювання на історії.
Андрій Кобалія: Маніпуляція ностальгією відбувається у Російській Федерацій. Чи зникне у них цей феномен?
Ярослав Переходько: Основні причини ностальгії : перше – це уявлення, що історія рухається лінійно, від початку і далі; а майбутнє пострадянських країн є невизначеними і тому зрозуміти, куди ми рухаємось доволі складно. Друге це деструктивність нашого теперішнього, невиправдані надії і те, що зараз складна ситуація у країні. Це змушує ностальгувати за старими часами. В Росії ностальгія дуже вміло інструменталізується, її використовує держава задля досягнення власних цілей. Чи буде таке у нас? Це вже питання до інтелектуалів та громадського суспільства, яке має з цим працювати.