Після Іловайська страшно спілкуватися з матерями загиблих, — журналіст-очевидець

У студії «Громадського радіо» говоримо з Іваном Любиш-Кірдеем – очевидцем прориву української армії з Іловайського котла.

Анастасія Багаліка: 2 роки пройшло. Наскільки свіжі спогади?

Іван Любиш-Кірдей: Такі події як Іловайськ не стираються з пам’яті, особливо, з пам’яті очевидця. Спогади завжди свіжі.

Ірина Ромалійська: Що найстрашніше?

Іван Любиш-Кірдей: Не так самі спогади, як спілкування з матерями загиблих і зниклих безвісти, що досі шукають своїх синів. Зокрема, Ядвіга Лодзинська постійно телефонує і питає, чи є якісь новини стосовно її сина.

Ірина Ромалійська: Тобто чіткої відповіді про загибель сина немає?

Іван Любиш-Кірдей: Ні, він вважається зниклим безвісти.

Анастасія Багаліка: Скільки днів ви провели в оточенні разом з військовими?

Іван Любиш-Кірдей: 6 днів в Іловайську і день в Зеленопіллі.

Анастасія Багаліка: Ви одразу зрозуміли, що знаходитесь в оточенні?

Іван Любиш-Кірдей: Інформація про те, що ми в оточенні, з’явилась на другий день. Командир батальйону «Миротворець» сказав нам, що справи не райдужні і нам потрібно вибиратися. Андрій Тетерук запропонував нам виїхати з пораненими, але ми залишились ще на 4 дні в Іловайську і виходили звідти з військовими.

Ірина Ромалійська: «Ми» – це журналісти?

Іван Любиш-Кірдей: Так. В Іловайськ ми їхали знімати побут військових, що зайшли в місто. Ми півдня мали знімати облаштування блокпостів, зйомки військових дій не входили в наші плани.

Анастасія Багаліка: Готуючись до прориву, ви усвідомлювали можливі втрати?

Іван Любиш-Кірдей: Ні, ніч в Зеленопіллі ми провели спокійно. Коли з’явилась інформація про зелений коридор, стало спокійніше. Тривога з’явилась, коли вишикувалась колона, а ми 2 години чекали на старт. Тоді закрались сумніви. Найстрашніше – це очікування.

Ми мали виїхати о восьмій, але виїхали о десятій. Після того, як ми виїхали за межі села,  впали перші міни. Тоді ми зрозуміли, що коридор не такий вже і зелений.

Анастасія Багаліка: Скільки ви їхали?

Іван Любиш-Кірдей: Не знаю, часові рамки стерлися. Думаю, від сили, півгодини. Нам здавалось, що ми їхали вічність під обстрілами, що не припиняються.

Ірина Ромалійська: Що відбувалося навколо?

Іван Любиш-Кірдей: Ми їхали в «Infiniti». Коли виїхали за село, почали падати міни. Міни падали чомусь з правого боку. Так само з правого боку прилетів снаряд і впав за 1,5-2 метри від машини. Його відрикошетило від дороги і він зник в посадці. Ми чули звуки черг автоматів.  Потім з ПТУРа збили башту. Здавалось, що ми зараз вріжемось в танк, але водій його вдало об’їхав. Запам’яталась кров на руках водія. Це були поранення від скла, але ми злякались, що його поранено. Всі були цілими, це просто доля випадку.

Коли ми проїжджали повз блокпост «ДНР», бійці самі не очікували, що з поля може хтось виїхати. Нас не зупиняли і не перевіряли наші документи. Ми проїхали повз на високій швидкості.

Ірина Ромалійська: Ви знімали все, що відбувалось?

Іван Любиш-Кірдей: Так. Страх прийшов, коли ми вже виїхали з епіцентру. Згадався момент, коли я знімав напівпрофесійною камерою, де дуже багато кнопок керування. В момент виїзду з Іловайська мої думки переключились на керування камерою. Потрібно було швидко вибудувати композицію.

Анастасія Багаліка: Ваша машина вирвалась наперед колони?

Іван Любиш-Кірдей: Ми об’їхали ззаду.

Ірина Ромалійська: Зараз ви розумієте, хто винен у тому, що так сталося?

Іван Любиш-Кірдей: Хотілося б дізнатись, хто винний, але з’ясуванням цього має займатись військова прокуратура.

Анастасія Багаліка: На допити вас викликали?

Іван Любиш-Кірдей: Ні, жодного разу. Навіть відео не використовували.

Ірина Ромалійська: Для себе ви зрозуміли, хто винний?

Іван Любиш-Кірдей: У мене є здогади, але вони не підкріплені фактами. Мені здається, що відповіді на ці питання ми отримаємо, але не скоро.