Про паліативних пацієнтів повинна дбати місцева влада, — Князевич

В нашій студії — Василь Князевич, голова правління Української ліги сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги.

Анастасія Багаліка: Про паліативну допомогу почали говорити більше останнім часом. Чи відчуваєте ви, що за останні роки ситуація почала змінюватися?

Василь Князевич: Так, безперечно. Коли я, будучи ще на посаді міністра, проголосив у 2008-му році один з пріоритетів держави — розвиток паліативної допомоги, більшість професійної аудиторії навіть не розуміло, про що йдеться.

На сьогоднішній день ми можемо сказати, що суспільство починає вже розбиратися, що таке паліативна допомога, розуміти, що це необхідна річ в цивілізованій країні.

Анастасія Багаліка: У вас є якась статистика, скільки з паліативних відділень, які існують зараз в України, відповідають світовим стандартам?

Василь Князевич: Тут інша справа. Ми, на превеликий жаль, маючи вже певні інституції, створивши відповідну кількість ліжок, маючи 7 хосписів, 60 відділень паліативної допомоги, маємо дуже низьку відповідність стандарту. Цей стандарт, до речі, не розроблений державою, а є тільки рекомендований нашою громадською організацією. Ми звернулися до всіх органів влади, в тому числі до Міністерства охорони здоров’я та Міністерства регіональної політики з пропозицією розробити такі стандарти.

Анастасія Багаліка: Якщо стандартів не існує, то кожна державна установа може на власний розсуд придумати якісь умови?

Василь Князевич: Так. Є хороші варіанти, наприклад в Києві в онкоцентрі чи в Харкові, які відповідають будівельним стандартам. Але, крім цих стандартів в нас є ще філософія.

Анастасія Багаліка: Скільки в нас паліативних відділень, якщо враховувати, що в нас потребують такої допомоги два мільйони людей?

Василь Князевич: Є рекомендація Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка передбачає кількість ліжок. Київ має 3,5 мільйони мешканців, значить має бути 350 ліжок. Відповідно, для України з населенням 42 мільйони потрібно 4200 ліжок. Але я вчора був на телебаченні, де проводилося опитування під час нашої розмови, і звучала цифра, що 74% людей хочуть завершувати своє життя дома. Тому стоїть питання, окрім стаціонарної допомоги, в створенні мережу виїзних служб, які зможуть надавати цю допомогу.

На сьогоднішній день ми можемо сказати, що суспільство починає вже розбиратися, що таке паліативна допомога, розуміти, що це необхідна річ в цивілізованій країні

Анастасія Багаліка: У сфері паліативної допомоги вдома, я так розумію, теж немає якихось прописаних державою стандартів?

Василь Князевич: Був 41-ий наказ, який регламентував, що повинно бути в стаціонарному відділенні, і у виїзній службі. Але сьогодні реформується вся система охорони здоров’я, тому потрібно думати, що пропонувати наразі. Ми беремо за зразок рекомендації ВОЗу, і ми маємо впроваджувати в Україні найкращі практики.

Анастасія Багаліка: Є наказ, який спрощує доступ до знеболювального.

Василь Князевич: Це постанова уряду від 2013-го року, яка спростила систему контролю за обігом наркотичних препаратів як лікарських засобів, які допомагають людини. Коли є біль, її потрібно зняти, тому інколи застосовуються наркотичні препарати. І тут проблем дуже багато: замовлення, доступність, ліцензовані аптеки, яких є 3-4 в регіоні.

Читайте також: Щороку 500 тисяч пацієнтів в Україні ризикують померти без паліативної та госпісної допомоги

Анастасія Багаліка: Досі є проблеми з доступом. Чому? Так працює психологія старих лікарів?

Василь Князевич: В тому числі. Але тут ще є боязнь попасти в підозру до Міністерства внутрішніх справ, яке ще не поміняло свої підходи в цьому напрямку.

Анастасія Багаліка: Чи все зроблено для того, щоб паліативна допомога в України надавалася якісно з того законодавчого поля, яке існує?

Василь Князевич: Зараз ліквідовані всі протоколи для надання допомоги, і оголошено про міжнародні протоколи, які будуть забезпечувати цю практику. І наразі стоїть питання про швидке впровадження цих протоколів, і про те, хто їх буде забезпечувати. Якщо паліативна допомога увійде в той безкоштовний гарантований мінімум державної допомоги, відповідно, держава має визнати протоколи, які вона зможе профінансувати.

Анастасія Багаліка: Що важливіше — зробити паліативні відділення для хворих, які обирають для себе лікарню, чи навчити персонал комунікувати з такими хворими?

Василь Князевич: Це взаємопов’язане. Мають бути мотивовані підготовлені люди. А мотивації, на превеликий жаль, наразі в цих людей немає. Київ був прикладом у свій час, коли давалися преміальні людям, які працювали в системі паліативної допомоги, тому що синдром професійного вигорання в цих людей значно вищий, ніж в інших лікарів. Тому проблема мусить розв’язуватися комплексно.

Анастасія Багаліка: Чому лікарі не мають великого бажання працювати з паліативними хворими? Через те, що в них низькі зарплати? Чи через те, що в нас в країні стоїть основне завдання — вилікувати хворого, а паліативного хворого неможливо вилікувати, йому потрібно прожити решту життя так, як йому хочеться?

Василь Князевич: Ми ще не прийшли до цих цивілізаційних стандартів, до яких би хотілося. Якщо ми створимо систему паліативної допомоги, і вона повноцінно запрацює, то ми побудуємо високоморальне суспільство. Тому тут потрібен час, зміна поглядів та філософії. Ми міняємо систему підходів, психологічну підготовку лікаря. Звісно, завдання лікарів — лікувати, але тут в лікаря також є місія, він допомагає підтримати якість життя.

Якщо ми створимо в цій країні умови, де можна довго та безпечно жити, не бути голодним, і покидати з гідністю цей світ, тоді ця країна буде зразком для інших

Анастасія Багаліка: Запроваджена дуже важлива річ — це таблетовані знеболювальні, і вони є певною мірою доступними. Як пояснити лікарям, що їх потрібно прописувати?

Василь Князевич: Я думаю, що державна служба по контролю, яка наразі влилася в Державну службу лікарського контролю, робить багато в цьому сенсі. Також робота громадських організацій, в тому числі і нашої, полягає в тому, щоб роз’яснювати цей підхід для всіх. Ми підписали угоди з усіма професійними асоціаціями, де також заклали ці питання. І вони на своїх конференціях та зустрічах паліативну допомогу повинні розглядати в обов’язковому порядку.

Я вважаю, що інформація на сьогодні доступна для всіх лікарів. Інша справа, коли немає морфіну в аптеці, адже приватники не хочуть цим займатися. Тому ми скерували свої звернення до органів регіональної влади, до обласних рад та адміністрацій з тим, щоб вони розглянули питання на своїх територіях, і зобов’язали як соціальне навантаження тих, хто буде займатися цими питаннями. Але потрібно навести лад в ціноутворенні. З іншого боку, Міністерству внутрішніх справ потрібно зняти свої жорсткі вимоги.

Анастасія Багаліка: Є регіони, в яких на цілу область припадає лише кілька аптек, які мають ліцензії. Наскільки поширена ця ситуація?

Василь Князевич: Вона однакова майже по всій Україні. Київ є виключенням, бо тут залишилася комунальна мережа закладів, які можуть виконувати швидше цю місію. А приватні заклади не хочуть брати на себе додаткове навантаження.

Анастасія Багаліка: Ми говоримо про два мільйони людей, які потребують паліативної допомоги. Виходить, що майже в кожній родині є такі люди.

Василь Князевич: В Україні 500 тисяч людей помирає щороку. Не всі з них потребують паліативної допомоги, люди помирають по-різному. Але є родини, які потребують підтримки і супроводу, якого в нас взагалі немає.

Якщо ми створимо в цій країні умови, де можна довго та безпечно жити, не бути голодним, і покидати з гідністю цей світ, тоді ця країна буде зразком для інших. І люди не будуть намагатися виїхати звідти, щоб свої останні дні провести в інших умовах.