Різдвом 25 грудня Україна помириться з католицьким світом, - Вадим Скуратівський

Одне з нечастих інтерв’ю, які легендарний культуролог Вадим Скуратівський дає ЗМІ: два Різдва в українському календарі, пропозиції щодо скасування інших свят, і російська культура в незалежній Україні

Ведучі

Кирило Лукеренко

Гостi

Вадим Скуратівський

Різдвом 25 грудня Україна помириться з католицьким світом, - Вадим Скуратівський
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/01/hr_kyivdonbass-2018-01-06_skurativskij.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/01/hr_kyivdonbass-2018-01-06_skurativskij.mp3
Різдвом 25 грудня Україна помириться з католицьким світом, - Вадим Скуратівський
0:00
/
0:00

В гостях у Громадського радіо культуролог Вадим Скуратівський, говоримо про свята, їх вплив на культуру та світосприйняття. Перше питання інтерв’ю стосувалося існування двох Різдвяних свят в українському офіційному календарі і того, як до цього ставитися. 

Вадим Скуратівський: Поставимося до цього епічно. Я сказав би, що у нас з вами набагато більше тих чи тих сюжетів, що на них  не просто варто зупинитися, а зрештою треба зупинитися і розв’язати ті самі завдання, що ставлять ті самі сюжети. Ну з’явилося ще одне свято, ми тепер живемо тепер в трохи іншому державному календарі. Так пригадайте 16 століття. Тоді, коли Рим і Схід остаточно пересварилися в напрямі своїх календарів і, перепрошую, люди вбивали одне одного… Якщо говорити відверто, то українське так зване барокко, кінець 16 – початок 17 століття, безперестанку намагалося відстояти свій календар. А Захід, відповідно, свій. А потім Велика Французька революція, яка намагалася перемінити рішуче все і абсолютно відмовилася від традиційного християнського, з елементам античної цивілізації, календаря, і вибудувала свій по-своєму красивий календар, не за іменами «цезарів», а за назвами тих чи інших часів року. І, зрештою, так воно і продовжується і до нашого часу. Будь-який календар – він рухомий. В 1920 роках перше травня уже не робочий день і все таке. Навіть маленькі дівчатка старших питали: «а долго ли будут царские дни?».

Хай буде 25 грудня, хай ми увійдемо в європейський календар, хай Україна необхідним чином остаточно помириться з католицьким світом, з ним варто помиритися. Тому що, бачите, католицька церква так, між нами кажучи, до кінця 19 століття була страшенно реакційна. А десь по Другій світовій вона раптом зрозуміла, що треба пристосовуватися до сучасного світу. Скажімо, Папа Римський Іван Павло говорив, що Україна самостійна, має свою культуру. Його попередники в 19 столітті абсолютно не визнавали національних характеристик цієї культури. І вели війну навіть з власним народом. Католицька церква дуже перемінилася.

Кирило Лукеренко: Як взагалі можуть уживатися в календарі два народження Христа?

Вадим Скуратівський: Це настільки фундаментальне питання, на яке я відповісти не можу. Я пам’ятаю, як зовсім маленька дівчинка слухала-слухала все це, а потім запитала: «Ну так коли він народився?». Між нами кажучи, Христос у цьому світі народжується щодня, і щодня він помирає, а потім знову він воскресає. Бачите, всі ці календарні сюжети неймовірно складні, і хай тут в цьому працюють фахівці. Але і раніше було два Різдва. Тому що будемо одверті, Україна – частково католицька країна.

Я не в захопленні від того, як сюди прийшов католицизм остаточно. Насамкінець, 16 століття. Католицизм тоді був дуже войовничий. Його, сказати б, географічний, просторовий анексіонізм – неймовірний. Там з часів Середньовіччя у Римі були і кардинали на відстані: кардинал, який відповідав за Китай, Індію, і так далі. Ну і раптом як тоді казали в Римі – на околицях цивілізованого світу є ще якась Україна, прийдемо туди. І прийшли вони. Бачите, от мудрість тих людей, в географії, що зазвичай ми називаємо західною Україною. Вони ввійшли з католицизмом, але не в режимі абсолютної агресивності. Зрештою, з’явилася та сама церква, яка посередині і Риму, і тодішнього Константинополя. Ця церква зіграла колосально позитивну роль в історії українського народу. Її прийнято було гонити навіть ще в часи дорадянські.

Але от трапилося так, що звичайне католицьке начальство було десь далеко, а десь внизу були священники, які вийшли з цього народу, і які, зрештою, зацікавилися, що це за народ, і зрозуміли, що в нього має бути свій суверенітет всіх вимірів: від культури до політики. Андрей Шептицький одним із перших зрозумів значення цього всього. Він здається, був з абсолютно сполонізованою української аристократії, але він повернувся в український світ, і, хвала Богові, дуже багато зробив для нього. Десь тут недалеко в Києві була вулиця Луначарського, а тепер Андрея Шептицького. Ну, чесно кажучи, мені шкода взагалі-то Луначарського. Він частково українець і завжди був українофілом, шанував Шевченка. Окрім того, він завжди говорив, що потрібна якась нова релігія. Ленін од великої люті аж тупав ногами на Луначарського. Але прийшов час, і тепер замість вулиці Луначарського  вулиця Андрея Шептицького. Це нормально. 

Кирило Лукеренко: Ви часто в своїх прикладах звертаєтесь до російських поетів, Брюсова, чи до Луначарського. Для молодших людей – це історія, яка кудись пішла, цей пласт культури відколовся. Як ви думаєте, наскільки значущість буде залишатись, чи вона буде зменшуватись?

Вадим Скуратівський: Це стосується не лише російськомовної молоді, а й взагалі молоді. Вони перебувають нині в певному комфорті за рахунок батьків, звичайно. Ви ж подивіться, неймовірна кількість студентів, що їх інститути оплачують батьки. І їм здається, що це вже залишиться назавжди. Іноді молодь стає активною, але з певним запізненням. Українська молодь влаштувала Майдан в тому самому форматі, в якому вона брала участь в цьому Майдані, починаючи з 2013 року. Людина в цьому віці з одного боку дуже оптимістична, а окрім того, вона і дуже егоїстична. Їй здається, що дорослі все зроблять. А якщо ні – воно само собою якось зробиться, і так далі. Відповідним чином поведінка цієї молоді мені не дуже подобається.

Україні треба зробити свій варіант російської культури, яку вона рецепіюватиме

Стосовно присутності російської культури. Дивлячись якої. Он у мене стоїть поет Валері – блискучий французький поет в перекладах блискучого перекладача, мого друга, Михайла Москаленка. Валері говорив таке про людське майбутнє: от не дай Бог, що треба було б залишити для людського обігу? Він сказав: Античність, Відродження, потім подумав і сказав: російську літературу 19 століття. І це справді так. Зрозуміло, що молоді люди не знають цієї літератури. І її взагалі можна зрозуміти після особливого цього самого інтелектуального тренажу. Але це велика культура і вона назавжди залишиться.

Але, бачите, в слід за тим, виявляється, що в нас присутні або інтерпретатори російської культури (наскрізь фальшиві, і, перепрошую, дурні). Ну перепрошую, коли Нікіта Міхалков говорить о «великой русской культуре» и найбільшою постаттю є для нього Олександр III, ну що ти з цим дурнем зробиш? Прикро лише інше, що він в 90-х сюди привозить свій фільм «Сибирский цирюльник» – наскрізь брехливий і фальшивий, але каліграфічно правильно зроблений. Сидить київська інтелігенція, відкривши рота, і дивиться на цю «бодягу».

Україні треба зробити свій варіант російської культури, яку вона рецепіюватиме. Річ у тім, що в російській літературі і інтелігентному обігу багато чого було написано. Але, скажімо, кінець 80-х 19 століття. Молоденький Чехов приносить свою новелу «Именины». Там дворяночка, така провінційна пані, ще й вагітна, геніально передано її стан. Вона дивиться: день іменин настав. А там пливе човен, сидять якісь персонажі, і човном керує  «некто в вышитой рубахе, который небось все время думает только об одном: как Великороссия угнетает Малороссию». Приніс Чехов це оповідання в редакцію «Русские мысли» і редактор Лавров сказав: «Дорогой Чехов, ну ведь действительно Великороссия угнетает Малороссию, ну вы зачем написали так иронически?». Він взяв і почистив цей рядок. В радянські часи його поновили. Йдеться про те, щоб в нас була своя українська, своя китайська, своя японська, своя російська, своя французька література. Те нам згодиться. А все інше – для любителів, або для якогось хатнього вжитку. 

Цей текст є скороченим варіантом інтерв’ю, він не передає всієї оригінальності розмови з одним з найерудованіших інтелектуалів України. Повну версію слухайте у звуковому файлі