gazeta.ua/
Андрій Кобалія: Якими були причини і передумови страйків, і чи можна ці страйки назвати спонтанними, чи вони були добре організованими?
Дмитро Снєгирьов: Якщо говорити про 1989 рік і про початок 1990х, то часто виголошувались економічні вимоги. Це було збільшення заробітної плати, незадоволення умовами праці, низьким рівнем техніки та безпеки на шахтах. Основною причиною стало повне зубожіння шахтарських населених пунктів. Якщо до 1980х років шахтарські пункти йшли за першою категорію забезпечення і продуктами, і технікою, то на момент «Перебудови» та економічних реформ рівень соціальної напруги в цих населених пунктах значно виріс. Це було обумовлено відсутністю гарантій оплати шахтарської праці. Бо середнє життя шахтаря коливалося на рівні 37-40 років. Висока смертність теж зумовила протестні акції.
Якщо казати про організацію страйків, то не варто думати, що це було спонтанне явище. 1980-ті роки це, може, і занепад радянської системи, але не занепад деяких служб СРСР. Там всі прекрасно розуміли, що ця імперія вже не зможе існувати як раніше. Відповідно потрібен поштовх для реалізації політичних та економічних реформ. Спецслужби розуміли, що в країні не може правити єдина партія, існувати одна ідеологія. Територіально страйки охоплювали увесь Радянський Союз. Страйки почались 10 липня 1989 року на Кузбасі. Потім пішла ланцюгова реакція. Вийшли шахтарі Караганди. І 18 липня 1989 року вийшли шахтарі Донбасу. В цей день страйкують шість шахт Донбасу.
Вже 19 липня до них приєднуються приблизно 67 шахтарських об’єднань. Загальна кількість страйкуючих була приблизно 220 тисяч чоловік. За умов СРСР не можна говорити, що ці стайки не були ніким організовані та йшли з низів. Інше питання, що ці страйки показали певний рівень організованості. Були започатковані страйкові комітети та організовані «народні дружини», які забезпечували порядок під час проведення акція на площах міст.
Я вважаю, що у цьому процесі взяли участь спецслужби, бо вже 22 липня 1989 очільник держави Михайло Горбачов заявляє, що погоджується з умовами страйкуючих. Заробітна плата збільшується вдвічі, йдуть соціальні нарахування за нічні зміни. Стались зміни і в пенсійному забезпеченні. Фактично, це був початок економічних реформ. І спровокували їх шахтарські страйки. 24 липня зі страйкуючими комітетами зустрічається Ричков – голова Ради Міністрів СРСР Рижков. І вже 26 липня страйки зупиняються. З 18 по 26 – менш ніж за тиждень вирішуються проблеми, які накопичились в імперії за десятиліття.
Андрій Кобалія: Чому у 1989 році вимоги шахтарів були здебільшого економічними, а вже наступного року ці вимоги стали мати й політичні пункти?
Дмитро Снєгирьов: За великим рахунком влада сама спровокували шахтарські страйки на політичному ґрунті. За ті кілька років з 1989го фактичних змін не відбулось. Забезпечуючи певні економічні вимоги шахтарів, пануючи еліта у вигляді КПРС думала залишити за собою право одноосібно керувати державою, не розуміючи, що ті процеси, які вона запустила виступили каталізаторами змін у суспільстві. Відповідно, що у 1991 році постають не лише економічні, а політичні питання. Партія не може бути надалі пануючою силою.
Вже 6 березня 1991 року висуваються перші політичний вимоги: державний суверенітет, скасування 6ї статті конституції про керівну роль КПРС, деполітизація ЗМІ, деполітизація комітету держбезпеки, армії та МВС. Якщо вже ми згадали страйки 1989 року, то варто згадати, що 3 серпня 1990 було прийнято закон про економічний суверенітет України. Після цього був цілий «парад суверенітетів» колишніх радянських республік.
Андрій Кобалія: Якою була роль Народного руху у цих страйках? Чого вони досягли на Донбасі?
Дмитро Снєгирьов: На жаль, національно-демократичні сили не використали ці страйки. До речі, у 1990 році шахтарі Донецька виступили на захист єдиної української школи Донецька. Передача будівлі українській школі була однією з вимог. Чому Рух не скористався? Це питання до деяких романтиків. Що б ми не говорили Народний рух не скористався цим, аби зробити докорінні зміни. Як ви вірно зауважили, ці страйки охопили усю Україну. Тоді страйкувало 12 підприємств Червонограду.
Андрій Кобалія: Розкажіть про Акт самоспалення Олександра Михалевича. Що це була за людина, які причини самоспалення? Бо акт самоспалення, у СРСР, у ці часи – це виглядає дуже незвично.
Дмитро Снєгирьов: Це період страйків 1998 року, які прокотились Луганщиною. Вони були зумовлені невиплатою протягом двох років зарплатні та повним зубожінням шахтарських пунктів: Краснодону, Молодогвардійську, Суходольську та інших. Була висока смертність, а результату ніхто не бачив. В цей період керували такі сумнозвісні політики як Віктор Тихонов та Олександр Єфремов. І це перший випадок, коли ініціатива страйку пішла безпосередньо від шахтарів. Першою вимогою була відставка керівників підприємств та області. Тоді шахтарі розбили у Луганську своє наметове містечко біля ОДА. Культура політичних протестів почалась не з Києва чи Львова, а з Луганську. 24 серпня співробітники «Беркуту» розганяють той Майдан.
Постраждало 22 шахтарі та 12 працівників міліції. Але Єфремов та МВС намагались залякати шахтарів. 14 грудня Олександр Михалевич йде на акт відчаю, бо обіцянки не виконуються і зарплатня не платиться. Він пише записку, що він усе усвідомлює і перебуває у здоровому глузді, тверезий і не вірить владі. Актом самоспаленням він змусить піти владу на виконання вимог. 14 грудня Михалевич здійснює акт самоспалення. Вже 17 грудня заборгованість була погашена. Але цей момент був дуже трагічним.
Цікаво, що я не отримав відповіді ні у 2000ні, ні пізніше на мій запит до Генпрокуратури щодо притягнення Олександра Єфремова до кримінальної відповідальності за фактом доведення до самогубства. Тоді керівництво місцевого майдану не внесло в резолюція мітингу.
Андрій Кобалія: Як всі ці події розвивались далі? У 2000х роках? Куди подівся шахтарський рух у 2013-2014 роках? На чиєму боці були шахтарі?
Дмитро Снєгирьов: Хотів би ще додати про страйки червня 1993 року на Донеччині. Одна з вимог – недовіра діючому президенту і надання Донбасу економічної автономії. Місцева еліта хотіла використати страйкуючих. Страйк не випадково почався на шахті імені Засядька. У 1993 році Є.Звягільський був мером Донецька. І пізніше його призначають віце-прем’є-міністром України. Ми можемо казати, що шахтарів використали. Вже тоді варто було вирішувати питання з цими елітами. Тоді Донецьк вперше продиктував свою волю Києву, і Києві пішов на поступки. Але це не принесло поліпшення для шахтарів.
Під час революції шахтарі зайняли здебільшого пасивну позицію. Вони очікували хто візьме верх. Поява Антимайдану відноситься до березня 2014 року з приїздом російських «туристів» в область. Але я хотів би підкреслити, що до квітня 2014 року жодного питання щодо масової участі шахтарів в протестних антиукраїнських акція не було. Вже в квітні почалось вербування на шахтах, які належали Р. Ахметову. Знову таки до травня це не носить масового характеру. Якісь емісари приїхали, запропонували гроші, хтось погодився, хтось ні. Організованих дружин не було. Масовість участі шахтарів у незаконних збройних формувань обумовлена економічними факторами. Там важко знайти роботу. Якщо пропонують 15 тисяч рублів, то важко не погодитись у таких умовах, бо треба годувати сім’ї.
За різними оцінками це до тисячі шахтарів. Я не буду заперечувати цієї цифри, це можливо.