Шевченко ставить мене перед лицем моєї країни, - Галина Тельнюк

Марафон до дня народження Кобзаря. Режисер Сергій Проскурня, співачки Галина та Леся Тельнюк говорять про свого Шевченка

Ведучi

Лариса Денисенко

Гостi

Сергій Проскурня,

Галина Тельнюк

Шевченко ставить мене перед лицем моєї країни, - Галина Тельнюк

Сьогодні в Україні відзначають 204 річницю з дня народження Тараса Шевченка. З Сергієм Проскурнею та сестрами Тельнюк поговорили про те, як у їхньому житті з’явився Шевченко та про етапи творчості, пов’язані з ним. 

 

Лариса Денисенко: До чого тебе спонукав Шевченко вперше, можливо, більше до життєвого, ніж до театрального?

Сергій Проскурня: Він прийшов у мій внутрішній світ у Черкасах. Ми переїхали в Черкаси, коли мені було одинадцять з половиною років зі Львова. Уяви собі: у Львові музеї, Філармонія, концерти симфонічної музики в парку імені Хмельницького, Опера. Це зовсім інша, європейська, атмосфера, ніж у Черкасах, де страшні асиміляційні процеси, куди переселили 17 тисяч родин з політичних таборів, усіх цих військових, які охороняли політичних зеків.

Може, справді смішна деталь, але коли ми вперше переїхали в Черкаси в 1968 році, відро абрикос коштувало 15 копійок. Через рік, коли почали приїжджати військові, – півтора карбованця.

Моє перше враження, враження хлопчика зі Львова з його мріями: а чому в Черкасах, в Шевченковому краю, немає Шевченка? Так все почалося.

А потім наближення було поступовим і дуже серйозним, сильним. Втілення Шевченка найрізноманітнішими засобами, які тільки були для мене доступні, реалізовується й по сьогоднішній день.

Лариса Денисенко: Які б основні етапи твоєї «шевченкіади» ти би відзначив?

Сергій Проскурня: Це робота з Богданом Стельмахом над театральною тетралогією «Тарас». Це чотири великі епічні п’єси в віршах, які я зміг втілити в двох театрах.

На превеликий жаль, ці вистави не йдуть. Не тому, що я цього не хочу, а тому, що театральна технологія неспроможна втілити задум, який я маю. У нас дуже слабкі театральні технології.

Потім – мій внутрішній протест проти формалізації підготовки до двохсотріччя Тараса Шевченка, коли всі, хто займається Шевченком, билися головою об стіну тупізму та манкуртизму.

Це був період, пов’язаний із владою Януковича. Там йшла банальна технологія: «давайте поставимо галочку». Та нам не «галочка» – нам потрібно було скористатися двохсотріччям Шевченка, щоб Україна прозвучала на цілий світ. Тому з’явився цей проект «Наш Шевченко» в Інтернеті.

Я думаю, документальний фільм, який так само народжувався в той самий час – це теж була форма протесту. Також для мене це була тема прощання зі старим каноном Шевченка. Мені потрібно було звільнитися від цього. Запитують: «Чому в вашому документальному фільмі немає молоді?» Тому що молодь не знає того канону, вона ще не знає ніякого канону. Тому що старий канон треба відставити, забути про нього, а новий канон ми ще не почали створювати. Те, що сьогодні відбулося на врученні премії, ті, кому вручили премії, – це і є формування нового канону Шевченка.

Лариса Денисенко: Галино та Лесю, а ким для вас є Шевченко?

Леся Тельнюк: Не хочеться говорити банальні речі, але він для нас є душею, серцем. Поєднання духовного, фізичного – все в ньому є. Його пророчий дух передається і також впливає на тіло.

Галина Тельнюк: Для мене персонально є дуже важливий момент у Шевченкові, який я дуже ціную та бережу. Він ставить мене перед лицем моєї країни. Я бачу цю країну перед своїми очима й сто років тому, й двісті. Мені здається, й сто років наперед. Для мене це мої відкриті очі на мою країну.

Лариса Денисенко: Коли у вас відбулося входження у слова, в цю тему, в ці відчуття?

Леся Тельнюк: Думаю, найбільше це входження було саме під час Революції Гідності, коли народжувався цикл. Саме тоді ці слова – болючі, які рвуть душу і серце – ти би міг сказати, але не можеш. І він говорить замість нас, співає замість нас і несе до кожного цей посил, який хочеться сказати.

Галина Тельнюк: Ми з письменницької родини. Він спочатку був нашим ровесником – наче, хлопчиком із сусідської квартири, бо ми «городські» діти з Лесею. Але батько зумів нам якось донести уявно цього хлопчика, який пішов шукати стовпи. Ми дуже персонально сприймали це, але спочатку на дитячому рівні.

Незважаючи на те, що ми багато співали й читали Шевченка, входження відбулося саме в 2014 році. Справжнє та глибоке входження.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.