«Громадське радіо»
Анастасія Мельниченко, голова громадської організації «Студена», координатора проекту «Без броні», рохповідає про подробиці конкурсу «Шлях до себе».
Олена Бадюк: Розкажіть про ваш новий конкурс. Хто може взяти в ньому участь?
Анастасія Мельниченко: Конкурс запускається з 14 листопада на нашому сайті «Без броні». Він є частиною нашої багатовекторної роботи для підвищення психологічної культури українців. На жаль, у нас є така проблема, коли чоловіки бояться звертатись до психолога у разі виникнення якихось негараздів. Повертаючись з війни, частина чоловіків і жінок зіштовхуються з таким проблемами як безсоння, тривожність, підвищена збудливість або навпаки заціпеніння. Ми працюємо, аби спонукати їх звертатись до фахівців.
До того ж у нас в країні поширена думка, що чоловік має вирішувати свої проблеми сам. І часто вони вирішують їх за допомогою горілки. Ми показуємо, що існує дуже багато шляхів виходу із стресу, і не обов’язково звертатися до психолога, можна самостійно вивчати якісь техніки самодопомоги.
Дмитро Тузов: Хоча те, що чоловіки вирішують цю проблемою лише за допомогою горілки — це теж стереотип.
Анастасія Мельниченко: Так, згодна. Тим не менш, чоловіки часто носять все в собі, але це виходить їм боком у вигляді різних психо-соматичних проблем.
Нашим конкурсом «Шлях до себе» ми хочемо показати, що переживання психотравматичних подій, які несуть безпосередню загрозу його чи її життю, можуть стати дуже сильним ресурсом і досвідом, який можна трансформувати в успіх. Є люди, які нормально з цього виходять і повертаються до життя, а є люди, які отримують психологічні травми.
Є таке поняття як посттравматичний зріст, і наш конкурс «Шлях до себе» спрямований на те, щоб показати, що те, що вони пережили на війні, можна переосмислити і запустити в якийсь сильний розвиток. Це може бути розвиток і в бізнес-плані, і в емоційному плані. Ми збираємо ці історії успіху, щоб почути, до яких фахівців зверталися ветерани АТО, незалежно від статі і як це вплинуло на їх пристосування до мирного життя.
Можливо, вони по-іншому почали дивитися на свою сім’ю, можливо, це був запуск бізнесу, як це було з «Pizza Veterano». Це може бути будь-що.
Дмитро Тузов: Тобто це може стати мотиваційним страхом, коли людина, побачивши жахи війни, починає цінувати мирне життя і свою сім’ю?
Анастасія Мельниченко: Перебування на війні не може бути позитивним стресом. Це негативний стрес, який можна трансформувати в якийсь ресурс для розвитку.
Олена Бадюк: А якщо люди не зверталися до спеціалістів і їм достатньо внутрішньої сили, такі історії беруть участь?
Анастасія Мельниченко: Так, безперечно. Нам головне зрозуміти, як людина дійшла до такого життя.
У нас є, наприклад, один з ветеранів, який волонтерив у нас на проекті. Він не хотів звертатися до психолога і почав писати. Він виписував все, що пережив і, таким чином, він знайшов у собі сили трансформувати травматичні спогади у звичайні і адаптовуватися до звичайного життя. Це теж чудовий приклад, але ми хочемо, щоб люди побачили, яким чином АТОвці трансформуються на позитив.
Олена Бадюк: Які ще є відомі приклади?
Анастасія Мельниченко: У нас у Краматорську є Центр підтримки ветеранів АТО та їх сімей «Поруч», там працюють виключно ветерани і переселенці. Це була наша ідея, щоб ветерани працювали з іншими ветеранами за принципом «рівний рівному». І ми бачили, наскільки змінюються ці люди, як у них з’являється позитивний настрій на майбутнє. Вони вже почали самостійно писати бізнес-плани, вигравати гранти.
Олена Бадюк: Як часто ветерани АТО повертаються до своєї діяльності та професії, яку набули ще до війни? Адже психологічно цікавіше почати все з чистого листа.
Анастасія Мельниченко: Дійсно доволі часто людям важко повертатися до того, чим вони займалися раніше. Якщо, наприклад, раніше людина стояла на заводі і штампувала якісь деталі, то зараз, після того, як вона виконувала таку велику місію, як захист Батьківщини, вона не може повернутися на завод штампувати деталі. Люди, які повертаються з АТО, намагаються вдихнути якусь велику мету у свою діяльність і починають змінювати сферу своєї діяльності, щось засновують.
По суті, нам з вами треба прочитати дуже багато книг, щоб до чогось такого дійти. Коли над людиною є загроза небезпеки життю, ці всі переосмислення відбуваються дуже швидко. Ірвін Ялом вже давно помітив, що, наприклад, ракові хворі в дуже прискореному темпі переосмислюють своє життя і по-новому розставляють пріоритети. Я не хочу романтизувати всіх АТОвців, але багато хто з них переживає щось подібне.
Дмитро Тузов: Яким чином ви переконуєте, що звернення до психологів у цьому випадку необхідне та ефективне?
Анастасія Мельниченко: Ми не переконуємо людей прямо з ходу, ми лупаємо цю скалу потрошечку. Ми отримали результат, скільки відсотків АТОвців ніколи не звертались до психологів. Потім у цих людей ми спитали, що їх могло б переконати звернутися до них. Найбільший відсоток опитаних назвало пункт «за порадою побратимів». І ми зрозуміли, як треба діяти.
Олена Бадюк: Що отримає переможець конкурсу?
Анастасія Мельниченко: Це складне питання. Зараз ми проводимо переговори з різними потенційними спонсорами, які нам нададуть призи. Я думаю, серед них точно буде ноутбук і туристичні поїздки по Україні.
Олена Бадюк: Проект «Без броні» можна назвати платформою підтримки і допомоги ветеранам АТО. Я на вашому сайті бачу, що ви сприяєте наданню юридичної, психологічної, медичної підтримки, допомагаєте у перекваліфікації і можете направити до реабілітаційних таборів. Який вид допомоги є найбільш затребуваним серед ветеранів?
Анастасія Мельниченко: Найбільш затребуваною є юридична допомога.
Олена Бадюк: А психологічна допомога?
Анастасія Мельниченко: З цим дуже складно. Наша громадська організація «Студена» працює за принципом «рівний з рівним». У нас є ветерани, які проходять спеціальне навчання у професійних психологів, і коли до нас приходять інші ветерани, вони працюють не з психологом, а з навченим ветераном, який надає допомогу і підтримку з позиції рівного.