6 січня 2018 року 80 років виповнилося б видатному поетові Василю Стусу.
Старий Новий Рік 1987 року, вулиця Коте Месхі в Тбілісі, точніше – провулок Коте Месхі. Я дивлюсь на третій поверх – там квартира Сергія Параджанова, який про мене нічого не знає , не знає, що я стою внизу, тримаючи в кишені кілька опішнянських свищиків, які спеціально йому привіз. Від нього виходить Валентин Сильвестров із своєю Ларисою, які мене знають. Проводжаючи їх, він бачить мене внизу в дворику біля фонтана і каже: «Ну добре, заходь».
Не буду переказувати весь цей параджанівський театр і нашу першу зустріч, але мова саме про ганьбу. Він починає зі мною знайомитись з питань: хто такий Іван Дзюба і Василь Стус.
1987 рік, я – вже випускник Інституту Карпенка Карого, студент вищих режисерських курсів – не можу йому відповісти на ці питання. Я знав, але так, як він хотів почути відповідь, він не почув. Тому що система викорінювала пам’ять.
Скажімо, мій героїзм у роки студентства полягав у тому, що я на заняттях з історії українського театру розповідав усім про Курбаса. Мені казали: «Що ти робиш, ти ризикуєш своєю кар’єрою!» Я справді ризикував і мене викликали в так зване перше відділення. Навіть у 1985 році ЦК партії закрив мою виставу. Так що це все було в моїй історії, але ґрунтовного занурення в Стуса не було. По суті, старт дав Параджанов. Він просто продиктував мені, які книжки треба прочитати.
Сергій Проскурня,16-й сонет Рільке (переклад Василя Стуса)
Проект «Стусове коло»
Це був один із етапів нашого «вгризання» в Стусове тіло, тіло його поезії. Я щасливий, тому що пані Валентина і тоді юний Дмитро Стус шукали режисера для того, щоб втілити задум першого ювілейного вечора Стуса вже в незалежній Україні – це було 60 років. Нам навіть дали Філармонію для цього – колонний зал імені Лисенка. Тоді моя співпраця з сестрами Тельнюк, яка почалася на першій Червоній Руті в Чернівцях, і мала своє продовження.
Вони вибрали мене режисером, я їм розказав про свою ганьбу – мені не соромно про це згадувати. Тоді я запропонував вечір у двох частинах. Одна – академічна, друга – пісенно-поетична. Так от, академічною стало виконання музики Бетховена до драми «Егмонт».
Це було останнє філармонійне враження Василя Семеновича між двома арештами. Він дуже любив музику Бетховена і вони з Валентиною пішли саме на вечір музики Бетховена, де виконувався «Егмонт». Очевидно, героїзм цієї постаті і ці шиллерівські тексти, які там звучать, – мені видається, це було дуже суголосно.
А потім кожні п’ять років ми з Дмитром готували нові програми, а десять років тому створили виставу «Стусове коло». У мене таке правило, що я ніколи не хвалюся своїми виставами, дуже самокритичний, але в таких випадках я кажу: процес був дуже гарний і мені не соромно.
Любов Якимчук, «А скажи – Модільяні був ідіот?»
Зі Стусом я працюю вже досить давно. Робота почалась ще в львівському театрі імені Леся Курбаса, коли робилась вистава «Марко Проклятий» на тексти Василя Стуса. Весь театр у нас тоді забурлив Стусом. Я одразу не ввійшла в цей проект і мені муляло, тому що Стус якимсь чином у мені почав рости.
Вийшло так, що тоді в мене народився невеликий проект з Романом Росем. Це джазовий скрипаль, який запропонував мені якусь спільну роботу. Ми зробили імпровізаційний перформанс «Портрети» – імпровізації джазової музики і текстів Стуса.
Коли я почала працювати над Стусом, відчула, які там багаті ритмічні структури. Ритмічна структура там не є просто формою, а є втіленням змісту, енергетики.
Потім я увійшла в проект театру Курбаса «Марко Проклятий», а далі в Києві ми зустрілися з Марком Токарем і в нас народився проект до 30-річчя смерті Стуса – «У цьому полі, синьому, як льон».
Коли я читала Стуса, мені весь час кольори-кольори-кольори, а синього найбільше. Коли я натрапила на це синє поле, зрозуміла, що це якийсь такий Гетсиманський сад душі – це територія, де відбувається вибір, у цьому синьому полі. «У цьому полі, синьому, як льон» – це вірш про якийсь точний внутрішній вибір, де вже ні кроку назад.
Оксана Цимбал, «Уже щось трапилось невідворотне…»
Голос… Коли я почула його голос в записі – мені здається, я вже чула цей голос, цей тембр, ритми, коли вперше прочитала «Гойдається вечора зламана віть». Коли я читала цей вірш, мені здавалося, що раптом всі органи, які є на планеті, зазвучали.
І цей вірш, і цей голос Стуса – так чи інакше в кожному вірші цей тембр розсипається на різні тони, півтони, перлинки, ритми, фарби, кольори, але це все відголосок цього тембру як часточка Бога, якого я чую як Стуса… чи Стуса як Бога.
Галина Стефанова, «На голубих по-царськи небесах»
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.