«Громадське радіо»
Сергій Стуканов: На «Форумі видавців» у Львові ви презентували свою збірку віршів, ви її презентували також у Рівному та Стрию. Розкажіть про неї.
Петро Орлов: Більша частина цієї книжки — вірші, написані в АТО. Також — найкращі вірші починаючи з 1990 року і до АТО.
Сергій Стуканов: Ви пишете вірші з семирічного віку. Це вплив творчої родини чи потяг, непов’язаний з оточенням?
Петро Орлов: В родині ніхто не займався творчістю. Але мій дідусь мене дуже підтримав. Перший вірш, який я написав, він показав друзям, знайомим та сусідам. Вони порадили віднести в газету. Він його відніс, і вірш надрукували в «Євпаторійській здравниці».
Сергій Стуканов: Що вас тоді спонукало писати?
Петро Орлов: Мені в дитинстві читали казки, вірші. Я сам читав багато віршів, любив їх.
Сергій Стуканов: Ваша родина є автохтонною в Криму?
Петро Орлов: Я точно знаю, що моя бабуся народилася в Криму, навчалася в школі. Вона знала кримськотатарську мову, бо вони її вивчили. Наскільки я знаю, прадід — також кримчанин.
Сергій Стуканов: Як ваша родина поставилась до того, що в 1991 році Україна стала незалежною?
Петро Орлов: Ті, з ким я жив, дідусь та бабуся, в той момент вже не жили. А мама вийшла заміж за єврея та живе в Ізраїлі. А я сам тоді я подумав, що це шанс для нашої країни вийти з того радянського суспільства, що було. Те, що те суспільство було демонічним та антигуманним, для мене було очевидно.
Сергій Стуканов: Коли ви для себе вирішили, що не можете жити за окупації і будете виїжджати?
Петро Орлов: Фактично одразу. Те, що я писав до цього і те, що писав до того, коли це сталося, це б ніхто не дозволив там друкувати. А я пишу тільки правду і те, в що я вірю. Там для мене не було майбутнього.
Сергій Стуканов: Куди ви переїхали? У вас був хтось, хто б міг вам допомогти?
Петро Орлов: Багато друзів. У одних я зупинився. Інші друзі мене прописали. Я приїхав в Київ. Мені потрібно було якось подбати про свою професійну діяльність. Насправді, я закінчив школу в Євпаторії, потім переїхав у село Прохладне Бахчисарайсього району. Я з дитинства мріяв там жити. Я зміг отримати собі ділянку, з таким краєвидом, про який мріяв.
Багато років щоранку я прокидався і не вірив, що така краса буває. Це село на горі. У мене вікна були на схід, на гору Чатир-Даг. Між Чатир-Дагом і нашим селом — Кримський природний заповідник. І сонце сходило над Чатир-Дагом. Там я побудував будинок і виховав дитину. У мене був сад, город, корови. Я був незалежним. Мав чим прогодуватися.
Коли я переїхав, мені було 43 роки. І я не мав якогось фаху, щоб мене взяли кудись на роботу. І я заснував ТОВ «Східноєвропейське видавниче товариство імені Григорія Сковороди». Я встиг видати кілька своїх книжок. Воно проіснувало 2-3 місяці. Потім я пішов воювати.
Сергій Стуканов: Пішли добровільно?
Петро Орлов: Якось мені було важко зрозуміти, коли це буде доречно. Я відчував поклик. Коли я прописувався у липні 2014 року, став на облік, пройшов медкомісію, отримав мобілізаційне розпорядження і був готовий. Думав, коли буде потреба — подзвонять і я піду.
Сергій Стуканов: Наскільки я знаю, українською ви почали писати задовго до війни, з 2010 року. Що вас тоді до цього підштовхнуло?
Петро Орлов: У 2010 я вивчив мову. До того, можна сказати, що й не знав української. У школі в нас предмет був. У 4-5 класах нашою класною керівницею була вчителька української мови і літератури. І тоді у нас усі були захоплені українською мовою та літературою, бо вчителька була дуже добра. А потім не було вчителів. Якийсь один урок за четверть був, проводився штучно.
Сергій Стуканов: А чому ви почали вчити мову у 2010 році?
Петро Орлов: Зараз поетам та письменникам потрібно самим шукати свою аудиторію, книжки зазвичай розповсюджуються на виступах. І я багато де їздив і знайшов свою аудиторію. Це була Західна Україна, Східна не реагувала. А Західна була в захваті. Люди приходили, слухали, розуміли. Те, що я писав російською, нікого не зупиняло. Але постійно запитували, чи не пишу українською. І я розповідав, що не знаю української. Десь рік я регулярно їздив на Західну Україну і все просив вибачення. І пообіцяв, що вивчу українську мову.
Сергій Стуканов: У 2014 році ви перейшли на українську мову і в повсякденному спілкуванні. Це пов’язано з окупацією Криму?
Петро Орлов: Так. І з початком війни на сході. Вони казали, що ідея військового вторгнення в тому, щоб захищати російськомовних, росіян від українців. Сказати: «Не потрібно захищати мене від українців» — було мало. Потрібно було зробити якийсь жест. І таким жестом був перехід на українську мову: що я — етнічний росіянин, завжди був російськомовним, і переходжу на українську мову, щоб показати всім, що мене не потрібно захищати мене від мого народу. Я тільки тому не розмовляв цією мовою, що не навчили.
Сергій Стуканов: Де ви служили?
Петро Орлов: Кілька місяців ми були у Волноваському районі, а потім біля Мар’їнки, прикривали хлопців, які стояли там. І там мені писалося, бо загострена свідомість, коли думаєш, що, мабуть, сьогодні — останній день. Я до того ніколи не датував своїх віршів, а там почав.