У Росії хочуть створити фонд відродження СРСР імені Сталіна або Берії

Як живуть представники української діаспори в Росії?

Ведучi

Валентина Троян

Гостi

Іван Радченко

У Росії хочуть створити фонд відродження СРСР імені Сталіна або Берії
https://static.hromadske.radio/2017/07/hr_kyivdonbass-2017-07-21_radchenko.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/07/hr_kyivdonbass-2017-07-21_radchenko.mp3
У Росії хочуть створити фонд відродження СРСР імені Сталіна або Берії
0:00
/
0:00

Громадське радіо записало інтерв’ю з Іваном Радченком, культурологом, доктором філософії. З 2015 року він не може жити в Росії, де проживав до того і був активним учасником українського громадського руху. 

Іван Радченко: Повертатися туди я не збираюся, я навіть не шкодую. Коли запитують: «А ви не шкодуєте, що поїхали з Росії?» Я кажу: «Шкодую, що я цього кроку не зробив раніше.» Знаєте, ставлення в Росії до українців дуже складне, це м’яко кажучи. А якщо казати відверто – дуже погане: і цього не можна казати, і сього не можна казати. Так, наприклад, у минулому році, у Москві, на телебаченні кожну суботу або неділю представникам тої або іншої діаспори надавали ефір: німцям Москви, вірменам Москви. Усім діаспорам знайшовся час в ефірі крім української. Це перший неприємний крок. Інший неприємний крок – це події, які пов’язані з Бібліотекою української літератури в Москві, яку просто зачинили.

Валентина Троян: Ви знаєте поточну ситуацію з бібліотекою?

Іван Радченко: Книжки передали до так званої Бібліотеки іноземної літератури, а керівництво бібліотеки переживає не найкращі часи. Бібліотека, фактично, припинила своє існування.

Щодо діаспор в інших регіонах РФ, то ситуація теж не дуже приємна. Якщо люди хочуть висловлювати свою точку зору, свою думку, свої погляди – вони цього робити не можуть.

Валентина Троян: Чи завжди так було?

Іван Радченко: Ні, завжди так не було. Я пам’ятаю початок 2000-х років: давали можливість проводити вечори, у бібліотеках виділяли куток для кожної діаспори, і в української діаспори теж був такий куточок. Десь після 2005-2006 року ситуація значно погіршилась.

Ставлення в Росії до українців дуже складне, це м’яко кажучи. А якщо казати відверто – дуже погане

Валентина Троян: Яким чином?

Іван Радченко: Не можна було привозити з України літературу, стали так дивитися: якщо якась література привезена з України – значить екстремістська, незважаючи на те, що це може бути класична література або художня, той самий Панас Мирний, Леся Українка, Тарас Шевченко.

Валентина Троян: Якщо говорити про сучасну українську літературу, Сергій Жадан, чи можна його купити зараз?

Іван Радченко: Ні, ні в якому разі! Хіба на чорному ринку.

Якщо пройдеш по вулиці по російському місту, і поспілкуєшся по телефону українською мовою – відразу можуть зачепити за екстремізм. Чи в національному одязі пройдеш. У нас був член нашої діаспори, який полюбляв ходити в українському одязі. Його кілька разів чіпали, його забирала міліція, потім поліція, але потім відпускали, бо нічого пред’явити йому не могли.

Валентина Троян: Скільки осередків українських діаспор існує в Росії і де вони розташовані?

Іван Радченко: Практично у кожному регіоні Російської Федерації була своя громада, навіть по декілька українських громад. Скажемо, у Москві дві, одна громада у Підмосков’ї, дві громади у Санкт-Петербурзі, активна громада в Омську, у Саратові, на далекому Сході – Хабаровський край і Приморський край. Є діаспора в Новосибірську, в Єкатеринбурзі, в Краснодарі, в Ростові-на-Дону, в Нижньому Новгороді. У Краснодарському краї, у селищі Лазаревське, там існував будинок етнічних культур, і там був український осередок. Це початок 2000-х років. Зараз, на жаль, пішов наступ проти українських діаспор: хто ви? Навіщо хочете навчати дітей українській мові?

Валентина Троян: Як на українських діаспорах позначалася окупація?

Іван Радченко: Найактивніший тиск пішов десь з 2013-2014 років. Позиція діаспор зовсім різна. Одні діаспори залишилися вірними собі, але їхні активісти були змушені поїхати з Росії. Десь кінець 2015-2016 років пішов наступ на українців Москви. Один із активістів, Віктор Гіржов – шляхетна порядна людина, журналіст, я не знаю як там було насправді, але, як розповідають – він громадянин України, постійно проживав в Росії, там у нього була сім’я, він черговий раз поїхав до України, а коли повертався – його не впустили до Росії. Це порушення Гельсинської Конвенції про родину.

Валентина Троян: Чи знаєте ви більш жорсткі приклади утисків української діаспори?

Іван Радченко: Так. Наприклад, в Європейській частині Росії навіть людей допитували, і тримали на допитах: стоїть людина біля стінки, а потім так казали: станьте на напівзігнутих колінах. І людину тримали таким чином годину, півтори. Потім в цієї людини були дуже великі проблеми з опорно-руховим апаратом. Я знаю таку людину особисто. Він зараз проходить довгий процес лікування, слава Богу, що він теж від’їхав з тої «щасливої» країни. Потім, у Москві, один із активістів пережив обшук, який тривав чотири години з автоматчиками. Людина літня, дуже шанована, доктор філософії. Вилучили «екстремістську» літературу. Яку? – Шевченко, Леся Українка, Грушевський.

Валентина Троян: Чи в українців, які створюють ці діаспори в Росії, є змога чинити опір?

Іван Радченко: Зараз вони, практично, ніякого опору, на жаль, чинити не можуть. Або треба йти на співпрацю з тими, хто утримує владу, або ти будеш десь, щонайкраще, на другому плані, або взагалі організація буде зачинена.

Валентина Троян: Ви знаєте випадки, коли люди йшли на співпрацю? У чому ця співпраця полягала?

Хто говорить на засіданнях діаспори – доносити

Іван Радченко: Такі випадки є. У чому полягає: хто говорить на засіданнях діаспори – доносити: хто проти російської влади, проти російських владних стосунків. Такий випадок був, я точно не пам’ятаю в якій це діаспорі було. Був один молодий хлопець, який привозив дитячу літературу з України, він намагався її розповсюджувати в Краснодарському краї. І що з того? – Голова одної з українських організацій прямо написав, що ми не дозволимо йому це робити, це екстремістська література, ми співпрацюємо з конкретними правоохоронними органами, і ми передаємо на нього матеріали правоохоронцям…здавати свого. Якщо ці люди пішли на співпрацю, і думають, що їм буде усе гаразд, що вони будуть мати якийсь привілей – вони помиляються. Представники оцих владних структур може і тиснуть їм руки, і посміхаються в обличчя, і роблять вигляд, що вони їм допомагають, але в душі вони нехтують такими людьми. Чому? –  Тому що ці люди запродають своїх, це запроданці. Владні структури ненавидять таких як ми: хто має свою точку зору, хто намагається пропагувати українську культуру, досягнення України, але в душі – шанують. 

Валентина Троян: Я часто спілкуюся з представниками козацтва, які були змушені виїхати в Україну, і вони розповідають про розкол, який стався у 2014 році між ними, що хтось поїхав воювати на Донбас, до Криму, як вони відмовляли їх це робити, і поплатилися – сьогодні вони перебувають в Україні. В українських діаспорах був такий розкол?

Іван Радченко: Звичайно був. Є такі люди, які пропонують створити фонд відновлення Радянського Союзу, не просто там підтримки Криму чи «ЛДНР», а фонд відновлення Радянського Союзу імені Йосипа Сталіна або імені Лаврентія Берії. Це звучить навіть жахливо.

Валентина Троян: Наскільки серйозно пропонують? 

Іван Радченко: Це пропонують дорослі люди з вищою освітою. Я не думаю, що вони кажуть це жартома. Звичайно, вони співають не зі свого голосу, це вже 100%, бо якщо людина була активістом української громади, займалася розповсюдженням української літератури, української преси, а потім каже про такі речі – значить якийсь вплив було зроблено. Є такі люди, що залишилися вірними Україні, але їх дуже важко виявити. Вони або лякаються висловлювати свою позицію, або взагалі відійшли від справ.