Громадське радіо
Викладачка української мови і літератури з Донецька Олександра Савченко до війни була одним з організаторів Українського розмовного клубу. Минулого літа вимушена була покинути рідне місто та переїхати до Києва.
Олександра Савченко: На зимові свята ми організовували двічі вертеп. Це була подія, коли ми збиралися з молодими людьми, до нас приєднувалися і активні бабусі, допомагали нам з костюмами. Нас підтримали, як не дивно, місцеві кришнаїти, вони приносили безкоштовно печиво, роздавали люди, грали з нами в свої традиційні музичні інструменти. Ми ходили центральною вулицею міста з виставою, підіймали народ. Реакція була різна. В першу чергу ми бачили, як люди були трохи збентежені, не одразу нас підтримували.
Віктория Єрмолаева: Сколько человек вас было?
Олександра Савченко: Коли ми влаштовували вертеп або колядки, збиралося трохи більше, а коли ми просто теревенили про щось, ми брали якусь тему – трохи менше. Але десь з місяць в бібліотеці для юнацтва на бульварі Шевченка, де вони давали нам проектор, чайник і всі умови для того, щоб ми там збиралися – ми почали збирати близько 30-50 людей. Ми не поміщалися вже.
Віктория Єрмолаева: Рождество. Как это было?
Олександра Савченко: Було супер. Я була козою. Я викладала в школі Донецька українську мову та літературу. В той же день з дітьми – п’ятикласниками ходили дворами. Я просто була на такому адреналіні. Ввечері ми зібралися з клубними членами, влаштували вертеп. Ми декілька годин співали в мороз. Я бачила, що є якісь зрушення. Це для мене перша подія – вийти на вулицю і створити такі умови.
Ірина Сєдова: В Донецке сейчас небезопасно говорить на украинском?
Олександра Савченко: Я можу говорити тільки в межах того, зо чую від мами, від моїх колег, які викладають українську. Так, вони на собі зустріли багато агресивних випадів від батьків учнів. Я знаю, що до останнього в Львівській шоколадній майстерні теж сервіс був українською. Рік тому я була в Донецьку, і це було єдине місце, де я могла почути мову.
Вікторія Єрмолаєва: Как праздновали Рождество вне клуба? Были какие-то мероприятия?
Олександра Савченко: Я не можу сказати, що були якісь українські традиції. Це ялика на площі, Дід Мороз, Снігурка, якісь аніматори. Святкували Різдво на рівні музики в супермаркетах, кав’ярнях. А заходів спеціальних я не пригадую. Я знаю, що акторки, співачки з місцевих театрів ходили ресторанами або родинами і співали красиво, професійно колядки. Але це не було позицію місцевої влади, відділу культури. Серед населення.
Ірина Сєдова: Есть такое мнение, что если бы развивали традиции украинские, мы бы не потеряли Крым и Донбасс. Как вы считаете, сейчас Украина, как государство, должна изменить политику как-то, чтобы развивать украинскую культуру?
Олександра Савченко: Я не думаю, що в цьому була проблема. Не в цьому, як на мене. Навіть якщо ми продовжували би співати колядки, веснянки, купальські пісні, це могло би статися. Що являє собою програма в українській літературі? Я думаю, що ситуація не відрізнялися в Києві і Донецьку. Діти здебільшого виходять з тим, що наші письменники – це страждальці з купою стереотипів. Діти майже ненавидять все, що їм треба було вчити і те, що їм насаджувалося. Я розумію, що я штучно створила умови, коли ми з дітьми створили вертеп: намалювали щічки, наклеїли ріжки, пов’язали хустки. Вони отримали від того задоволення. Так не роблять, а ми вирішили таке в місті зробити. не можна сказати, що вони після того почали любити українські традиції. Здорової популяризації було мало. Але її було мало і тут. І зараз.
Я волію більш до певної адекватної європеїзації. Я думаю, що людям, які працюють в сфері культури, треба бути більш прогресивними. Епоха шароварщини і писанок має колись закінчитися, і це має бути від серця, душі. З цим мають знайомити люди, які цим дійсно живуть, а не сидять в музеях і розповідають про те, з чого вже сиплеться пісочок.