Українські підручники зникають по дорозі на схід, — активісти

Обговорюємо це з учасником круглого столу “Українська книга на сході” в рамках Форуму Видавців, громадським діячем з Донецька Станіславом Федорчуком, а також координатором Безкоштовних курсів української мови Анастасією Розлуцькою.

Сергій Стуканов: Як повинна потрапляти українська книга на Донеччину та Луганщину?

Анастасія Розлуцька: Схід я почала пізнавати після подій, які відбулися два роки тому. А саме — звільнення Слов’янська і Краматорська. Коли ми заїхали туди, с Слов’янську не знайшли жодної книгарні. Казали, що одна була, але й ту розбомбили. Потім ми зайшли в бібліотеку, яка також не рясніла багатьма книжками. Була дещо дивна ситуація, бо дівчинка вийшла з книгою Леніна. Тоді це було поштовхом, і ми зрозуміли, що будемо займатися книжками для сходу.

Ми передавали книги не лише в бібліотеки. Мені здається, що найбільш ефективний  спосіб — з рук в руки. Коли ми просто ставали на площі і роздавали книги дітям. Потім були поїздки на передову, коли в Дебальцево в «Миколайчиках на схід» ми даруємо зазвичай цукерки і книжку. Діти більше тішилися книжці, бо там були красиві малюнки. Це свідчить про те, що не було державної політики щодо забезпечення книжками як такими на сході.

Зараз є ще одна прикра ситуація, коли підручники для школи, затверджені Міністерством освіти і науки, не доходять до точок призначення. В кінці серпня ми були в місті Щастя. На той момент не було книжок і підручників, вони десь зникли. Зникають по дорозі. Виявляється, це не поодинокі випадки. Книжки відправляються, але кудись зникають. Я так розумію, до військових дій це була така постійна практика: туди потрапляли книги не українського виробництва. Тому в нас така ситуація. Цим передусім має займатися держава. Але займаються волонтери.

Діти більше тішилися книжці, ніж цукеркам, бо там були красиві малюнки. 

Ми можемо це робити. Але ми не боги, і в нас нема такої фінансової підтримки. Ми для чогось обираємо собі владу, фінансуємо її, сплачуємо податки. Очевидно, ми би хотіли їм допомагати або принаймні робити спільні проекти з державою.

Сергій Стуканов: Які думки лунали на круглому столі, з якою тезою виступили ви?

Станіслав Федорчук: Думок було багато, були цікаві гості. Євген Бистрицький, директор фонду «Відродження», Оксана Забужко, Лілія Гриневич, видавці. Але я не почув головного. Перше, про що вам скаже будь-який видавець, що повинно не лише сходу, але й Україні загалом, — відновлення мережі книгарень. Вони мають бути виділені державою. На конкурсній основі ті підприємці, які захочуть займатися цим бізнесом, мусять ними займатися.

Під час зустрічі вдалося познайомитися з підприємцем з Києва, який переїхав до Бахмута. Там він має свою українську книгарню. Поки жодної підтримки від держави чи ще когось він не має. Це його подвижницька праця.

Спочатку мають бути інституційні зміни, які дозволять цій книжці з’явитися. Якщо ми вчергове перекладемо це винятково на волонтерів, аудиторія, яку вони зможуть охопити, буде невеликою.

Спочатку мають бути інституційні зміни, які дозволять цій книжці з’явитися. 

Тетяна Курманова: На Донбасі з’явився попит на україномовні книги?

Станіслав Федорчук: Нема ніяких україномовних книжок. Є просто українські книжки. Друге — я був свідком довоєнних ситуацій, коли привозиш автора. Наприклад, світлій пам’яті Юрія Покальчука. Коли після концерту присутні купують 200 книжок Покальчука, він казав, що ніколи не спостерігав, щоб була черга за його книжками і хтось купував сім за раз. Прямі продажі це непогано. Але дуже важливий момент, що ви маєте зрозуміти, що живий автор і система репрезентація книжки автора — це майбутнє.

Не може народитися попит там, де нема пропозиції. 25 років не було пропозиції. Асортимент книжок в Донецьку був малим. Більше того, націнка на українські книги, особливо, академічні, була неймовірною — більше 40%.

Анастасія Розлуцька: Минулого року ми проводили Книжковий форум на колесах. Це була ідея повернення ярмаркової культури як такої. Ми хотіли подивитися, чи купуватимуть українську книжку. Ми приїжджали в школи, університети. Попит на українську книжку був дуже великий.

Часто навіть дивилися не на ціну, а на обкладинку. Якщо подобалась — купували. Ми привозили письменників. Найбільша реалізація книжок Дзвінки Матіяш, з якою ми їздили, відбувалася на сході. Ми йдемо до аудиторії, хочемо створити попит і відродити ярмаркову культуру, яка була втрачена.

Тетяна Курманова: Які книжки мають йти на схід?

Анастасія Розлуцька: Ми багато працюємо з дитячою аудиторією. У них нема уже нанесених часом уявлень про цей жорстокий світ. Все вони сприймають відкрито. Коли ми працювали з дітьми, часто бували їхні батьки, у яких була певна відраза. А діти були абсолютно відкриті.

Ми везли дитячу книжку, яка була доступна за ціною. «ВСЛ» надавало їх за хорошими цінами для нас. За цими цінами ми реалізували чи дарували їх. Не вистачає книг для дітей віком від 2 до 6 років. Мами хотіли щось придбати, але книг не було. Багато є для шкільного курсу. Є класна перекладна література: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Грані-Т». Ці книги ми відбирали, нам допомагали діти з Києва. Назбирали ми близько 5 000 книг та передарували там.

Сергій Стуканов: Як спонукати державу ворушитися?

Анастасія Розлуцька: Починати вести діалог з ними, до цього часу він був неможливий. Я хочу мати надію, що буде результат. Я знаю що в Мінкульті є проект, де закуповують книги українських авторів, які будуть поставляти в бібліотеки, є проект, який буде допомагати молодим авторам видавати свою літературу. Але найбільше роблять громадяни України.

Сергій Стуканов: Куди нести книжки?

Анастасія Розлуцька: Якщо хтось має віддати книги, пишіть на сторінку «Безкоштовні курси української мови» або «Книжковий форум на колесах». Ми забираємо книги і відправляємо на схід.

Сергій Стуканов: Додам, що є учасником руху «Простір Свободи», що вже неодноразово возив книжки на схід.