Згадуємо разом з директором Українського центру вивчення Голокосту Анатолієм Подольським.
Лариса Денисенко: Якщо говорити про Бухенвальд та історію Голокосту, то чи можна говорити, що свої чи чужі залишалися в цій історії людьми?
Анатолій Подольський: Я тут згадав видатну людину України Мирослава Поповича і його книгу «Бути людиною», і я б його поставив в один ряд з Шептицьким та Гузаром. Це моральні духовні взірці української культури.
Це виклик – залишитися людиною в нелюдських умовах. Мені здається, це неможливо. Умови, які були створені нацистським окупаційним режимом, і ці моторошні незчисленні концтабори, були жахливими, як і концтабори сталінського ГУЛАГу. Завдяки людям, які залишили спогади, ми це можемо увити. Цвітан Тодоров казав: «Якщо ви не були у вересні 1941-го року у Києві, чи у липні 1942-го року у Варшаві, ви ніколи не відчуєте, як себе поводили люди, коли вибору не було, коли суспільство перестало контролювати владу, коли диктатура стала впроваджувати геноцид». Людина починає боятися, вона перестає ставити питання «чому?», вона виконує накази, а потім накази стають злочинними, і одні люди стають катами, а інші – жертвами цих людей.
Тому уроки з Другої світової не вивчені досі, зокрема уроки з переслідування євреїв – не можна допускати, щоб влада контролювала суспільство, має бути навпаки.
Тому уроки з Другої світової не вивчені досі – не можна допускати, щоб влада контролювала суспільство, має бути навпаки
Нас рятують спогади людей, які бачили на власні очі кінець світу, кінець життя, кінець людини. Але багато з цих людей не витримало післявоєнного життя, тому що вони залишилися жити з тими, попіл яких осів в тих таборах. Найтрагічніший приклад – це поет з Чернівців Пауль Целан, який не витримав життя після війни.
Італійський єврей Прімо Леві казав, що в таборі люди втрачали людське обличчя, в таборі були люди, іноді страшніші за охоронців, і вони робили нелюдські речі.
Завжди існує мова режиму. Була мова нацистів, мова націонал-соціалістів, і була мова радянська, яка і досі присутня. Так от, на цих мовах режиму табір – це була така позитивна конотація – «ми виправляємо людей». Це жах. Люди втрачали ідентичність, свободу, права – все, кінець, а режими цим хизувалися. На воротах Аушвіцу нацисти писали «Робота робить вільним», а на воротах Бухенвальду – «Кожному – своє». Розумієте, наскільки це цинічно.
Дуже важливо відзначити, що ми маємо уважно ставитися до дефініцій. Ми не маємо казати, що у Другу світову війну в Німеччині був фашистський режим. Третій Рейх – це партія, яка називалася «Націонал-соціалістична робоча партія Німеччини». Це Сталін наказав маркувати Німеччину фашистською. А з точки зору жертв Голокосту – це взагалі паплюження пам’яті людей. В радянські часи в Харкові в Дробицькому Яру стояв пам’ятник жертвам фашизму, а там представники Третього Рейху вбили 12 тисяч харківських євреїв у грудні 1941-го. Але ж фашистська ідеологія не передбачала переслідування євреїв. Прімо Леві потрапив до табору в кінці 1943-го року, і поки був фашистський режим Муссоліні, євреям в Італії нічого не загрожувало. А коли вже була пряма окупація і прямий контроль Третього Рейху, тоді італійські євреї розділили долю польських і італійських євреїв. Тобто їх вбили за нацистською расовою ідеологією, яка стала практикою, а на цьому місці написано «жертвам фашизму». Це паплюження пам’яті.
Повну версію розмови можна прослухти у доданому звуковому файлі.