В Україні не існує жодної правової процедури виправлення судових помилок, – правозахисник

Про це поговоримо з правозахисником Андрієм Діденком.

Лариса Денисенко: Наскільки активно використовувалася така міра покарання в нашій країні у 90-х, на початку 2000-х і зараз? Та за які злочини передбачена?

Андрій Діденко: Харківська правозахисна група багато років займається питанням безневинно засуджених, щоб знайти інструменти для виправлення судових помилок, коли за кожною такою справою проглядається тенденція порушень прав людини, зловживань, катувань з метою отримання зізнань, вибитих показів, залякування свідків тощо.

Я нагадаю, що в Україні з 2010-го року після того, як у Верховного Суду забрали повноваження перегляду справ у порядку виключного провадження, взагалі не існує жодної правової можливості та процедури на виправлення судових помилок. Тому нами разом з Реанімаційним пакетом реформ був запропонований законопроект №2033А, який би дозволяв звернутися до суду і переглянути справу. І в парламенті ми демонстрували виставку осіб, засуджених до довічного позбавлення волі незаконно. Ми навмисно обрали цю категорію людей, щоб показати всю глибину проблеми.   

Говорити про якусь довіру до судової влади можна тільки, коли держава почне виправляти судові помилки

До довічного позбавлення  волі засуджуються особи, які звинувачуються у вбивстві двох і більше осіб, вбивстві з особою жорстокістю.

Взагалі виправлення таких справ в країні не існує через дві причини. Перше – це відсутність процедури виправлення судових помилок. Друга – це навіть в рамах чинного законодавства зробити неможливо, а в рамках чинного законодавства звернутися в суд можна лише в рамках перегляду справ в порядку нововиявлених обставин, тобто тих обставин, які не були відомі суду. І адвокати по відомих справах Суслова, Рафальського, Вовкодава аргументують свої клопотання новими обставинами, які дійсно не були відомі суду, але суд все одно не бере на себе відповідальність на ухвалення рішення, тому що для суду нововиявленою обставиною являється це рішення суду, яке набрало законної сили. Це рішення суду стосовно слідчого, який фабрикував матеріали кримінальної справи, це рішення суду стосовно прокурора, який підтримав хибне та безглузде обвинувачення від імені держави, це суддя, який ухвалив неправосудне кримінальне рішення, за що передбачається законом кримінальна відповідальність. Але ми бачимо на практиці інше – суддя Голубицький, який засудив до довічного позбавлення волі Володимира Панасенка, незважаючи на висновки Громадської ради доброчесності, пройшов до нового складу Верховного Суду. Таких історій можна розказати дуже багато. Тому говорити про якусь довіру до судової влади можна, на мій погляд, тільки, коли держава почне виправляти судові помилки і виносити виправдальні вироки.  

Лариса Денисенко: Чи багато зараз людей, які перебувають у статусі довічників і вина котрих була прийнята судом на підставі тільки зізнання?

Андрій Діденко: Таких людей дуже багато, і не тільки тих, хто позбавлений  волі довічно, тому що суди до 2012-го року брали до уваги свідчення, отримані під катуваннями. Взагалі, докази, отримані під катуванням, це як стала практика, і попри те, що зараз суди не беруть до уваги такі докази, слідчі і правоохоронні працівники вдаються до інших заходів – залякування, фабрикації та підтасовки доказів. Адже в нас зруйнована система доказування, тому що потрібно спочатку зібрати докази, а потім пред’являти вину, а в нас відбувається навпаки. Ми можемо переконатися в тому, що найчастіше тортури відбуваються тоді, коли людина не має жодного  правового статусу, вона ще не є підозрюваною або обвинуваченою, їй не роз’яснені її права тощо.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.