В студії «Громадського радіо» Лариса Заливна, яка очолює правозахисну організацію жінок-переселенок «Воля до життя». Але історія починається ще у 90-х, коли активістки підтримували шахтарські страйки у Луганську.
Ірина Славінська: «Чайка» почала свою роботу з підтримки учасників шахтарських акцій. Яким чином з підтримки страйків і мітингів шахтарів виростає жіноча правозахисна організація?
Лариса Заливна: Це сталося не протягом одного, а кількох років. Ми підтримували вимоги шахтарів у 90-х роках, бо їм не виплачували зарплату протягом кількох місяців, порушувались правила техніки безпеки.
Найбільший пікет був у Луганську, з 15 липня до 17 грудня 1998 року. У ньому взяли участь 500 представників з чотирьох шах. Сам протест був дуже драматичним і насиченим.
Ірина Славінська: А що ви робили, яким чином допомагали шахтарям?
Лариса Заливна: На пікетах ми надавали правову допомогу. Ми брали в руки Конституцію, закони, роз’яснювали людям їхні права. Ми складали різні заяви, листи, звернення, надавали інформаційну підтримку. Пікет почався влітку, але потім наступила зима. Того року вона була дуже суворою. Ми діставали ліки, розвозили хворих по різних лікарнях. Крім того, я ще виконувала різні представницькі функції на рівні Києва. У мене були всі фото і відео пікетів. Але та чиновницька влада не реагувала на шахтарів. Незважаючи на рішення Верховної Ради від 3 грудня виплатити шахтарям всю заборгованість протягом двох тижнів, цього не сталося. Шахтар Саша Михалевич не витримав і самоспалився. Це була дуже велика драма. Але все ж таки шахтарі перемогли.
Ірина Славінська: Чому центр називається жіночим? Якщо з самого початку йшлося про підтримку шахтарів?
Лариса Заливна: У 1999 року до Луганську прийшли жінки, приблизно 700 дружин шахтарів і 200 дітей. Вони були дуже беззахисні і ми їм допомагали більше місяця поки вони все не отримали. Нам було важко розставатися і ми вирішили, що ми створимо правозахисну організацію. Ми проїхали по області і виявилось, що у нас величезний контингент сільської інтелігенції. Ми почали з ними працювати, організували наші осередки у 7 містах. Зареєструвалися у 2000 році.
Тобто ми починали як жіноча організація, зосереджували свою увагу на проблемах, які хвилюють жінок — діти, неповні, багатодітні сім‘ї, несправедливе звільнення з роботи, з порушенням законодавства. Програма шкільний автобус, навчання, все це було наше.
Олександр Близнюк: А що відбувалося з вашою організацією після 2014 року, скільки зараз членів?
Лариса Заливна: Ми роз’їхалися, бо не змогли там залишатися в умовах війни. У жовтні минулого року провели збори нашої «Чайки», порахувалися — нас було двадцять. Але на місцях залишились районні організації.
Олександр Близнюк: Що ви будете робити зараз?
Лариса Заливна: Ми продовжуємо свою правозахисну діяльність. Ми допомагаємо тим людям, які до нас звертаються. Але ця робота ще не розгорнута в повній мірі, оскільки ми зараз переключилися і кинули всі свої зусилля на внутрішньо переміщених осіб. Ми зосередили свої зусилля на інтеграції переселенців. За підтримки Фонду сприяння демократії при посольстві США ми реалізовуємо свою ініціативу «Внутрішньо переміщені особи — від проблеми до ресурсу місцевих громад». Ми знаємо, що коли ми інтегруємося, це процес взаємний, це всім приносить щось хороше.
Олександр Близнюк: Що ви плануєте зробити?
Лариса Заливна: Коли ми переїхали в Київ, то зразу заснували правозахисну організацію, жінок-переселенок «Воля до життя», яка є продовженням «Чайки». Зараз ми працюємо у великій коаліції громадських організацій переселенців, яка називається «Соборна Україна». Тобто наші сили помножилися. Ми подивилися, що для інтеграції у місцеві громади нам потрібно виконати десять завдань. От по цих десяти напрямках ми розписали, що можемо зробити і працюємо.