Він хотів, щоб його чули усі і всюди, — Катерина Сергацкова про Павла Шеремета

У студії Громадського радіо журналістка Катерина Сергацкова. Продовжуємо марафон пам’яті журналіста Павла Шеремета, якого було вбито рік тому.

Лариса Денисенко: Рік без Павла. Чим цей рік запам’ятався для тебе? Чи відчула ти відсутність Павла? Як часто і чому ти його згадувала?

Катерина Сергацкова: Мені здається, що я кожного дня згадую про Пашу. Інакше просто неможливо: ти іноді потрапляєш на якісь фотографії або новини, і в них фотографії, і знов ти бачиш його обличчя, він посміхається як він завжди посміхався, і це досі неможливо уявити, що таке відбулося взагалі. Я пам’ятаю цей день, коли це сталося, я просто не повірила своїм очам, бо ну як так може бути, за що? Це ж наш Паша, це ж наш друг, він нікому не зробив нічого поганого, ніколи. Як на мене, це якась дивовижна риса характеру. Він міг розмовляти з людьми навіть на гострі теми, але так, що ніхто не міг образитися на нього.

Лариса Денисенко: От часто коли люди конфліктують відчувається якась особиста залученість і агресія. У нього була професійна цікавість до всього, і оці позитивні налаштування, він намагався в розмові якось інакше до цього ставитися. 

Він намагався зрозуміти людину з якою розмовляє

Катерина Сергацкова: Я думаю, що, перш за все, він намагався зрозуміти людину з якою розмовляє. Я дивилися цей ефір «Проти ночі», який він вів на «ТВі», як він розмовляв з Порошенком, який тоді ще не був Президентом, коли він дякував йому за цю «Ромову бабу», що за цю «Ромову бабу» рошенівську, яку той приніс, він може йому все простити: і Ющенка, і Януковича і всіх інших. Таке було ставлення, і він себе так поводив і з колегами, і з друзями, зі всіма, і коли ти думаєш, що от саме таку людину вбили, абсолютно показово, і зробили з нього жертву – ти просто не розумієш: як так могло статися? Як можна хорошу людину просто взяти і вбити посеред центу Києва – просто нема слів. Я досі не можу в це повірити.

Лариса Денисенко: Роман Скрипін недавно написав у своєму фейсбуці таке риторичне запитання: «А що для України й української журналістики зробив Шеремет?» Що б ти йому відповіла?

Катерина Сергацкова: Сьогодні мене записували білоруські журналісти, які приїхали на цю акцію зранку, а потім, якось так на прощання, журналіст мені каже: «Ну от був Павло, а він же для нас насправді герой. Ми ж стежили за його програмами ще тоді, коли були малими». Багато людей просто виросли на програмах Шеремета. Вони його слухали, дивилися. Моя мама дуже переживала, коли дізналася, що він загинув. Це дійсно кілька поколінь людей, не тільки журналістів, а просто слухачів, глядачів просто знали Павла як дуже професійного, цікавого журналіста, який дуже класно розказує історії, з яким дуже приємно спілкуватися. Він нас цьому і вчив, він почав робити Школу журналістики «Української правди», у нього постійно була ця цікавість молодими людьми, які йдуть в журналістику, бо відчувають якусь відповідальність. Це теж показує його як людину, яка могла вчити. Я бачила як на нього дивляться ці молоді люди, які тільки прийшли в професію – у них горіли очі, вони бачили в ньому людину, яка зможе навчити їх думати, навчити бути журналістом. Він передавав свої знання в дуже класний спосіб. Це не кожен вміє. І от ми втратили таку людину, тому я взагалі не розумію, чому таке питання постає.

Лариса Денисенко: Він усвідомлював свою культовість?

Він дуже любив просто жити. У нього була якась іскра, і він постійно щось робив.

Катерина Сергацкова: Мені здається, що він це відчував, бо завжди відчувалась його енергія. Я б назвала це так. Він підзаряджався цією енергіє від людей навколо, які його любили, поважали. Для нього це було природньо, такий характер, така харизма. Це було завжди приємно відчувати.

Лариса Денисенко: А любив згадувати старі часи?

Катерина Сергацкова: Ні, він любив більше порівнювати з нинішньою ситуацією якісь речі. Він любив той час і ту країну в якій він живе прямо зараз. Мені здається, що він дуже любив просто жити, і для нього було дуже важливим рухатись вперед, він постійно рухався, постійно намагався розкривати нові теми, робити щось, що ніхто до нього ще не робив. Він почав одним з перших писати про батальйон «Азов», коли ще взагалі ніхто не розумів що це таке. У нього була якась іскра, і він постійно щось робив.

Лариса Денисенко: Він тобі давай якісь поради, які ти пам’ятаєш, і які застосовуєш?

Катерина Сергацкова: Мені здається, що таких прямо порад він мені не давав, але якби я спитала, то він би відповів по-дружньому. Я пам’ятаю, як ми з ним познайомились, це було дуже смішно, це був так званий форум інтелігенції в Києві, в квітні 2014 року, його зібрав Ходорковський, там була російська опозиція, і в якийсь момент біля мене з’являється оцей великий чоловік і говорить: «Так, Катя, быстро, я договорился, там Шендерович тебя уже ждет, давай, быстро делай интервью, для «Украинской правды» мы сейчас сделаем, потом следующее интервю еще с кем-то, давай, быстренько, мы это все сделаем.» Я думаю: «Хто це такий?» Ми не знайомі, він одразу на «ти», я це в шкики сприйняла. Потім ми з Оленою Притулою це з’ясували. Це те, як він себе постійно поводив: швидко все робити і прямо зараз, і це дуже класно, це краще всяких порад. 

Лариса Денисенко: Для тебе навчання української мови було певним викликом. Як ти давала цьому раду і чи ви з Павлом про це говорили, як люди, які мацають цю мову на смак і намагаються зрозуміти, що з цим робити, як говорити, чи стидатися помилок, чи замикатися, чи йти далі?

Катерина Сергацкова: Ми з ним про мову не розмовляли, але багато говорили про цих «русских понаехавших» в Україну. Я в Україні живу уже дев’ять років, але перших чотири роки я не розмовляла українською взагалі, могла зрозуміти якісь основні речі, оскільки я жила в Криму, а там майже ніхто не розмовляє українською. І тому я просто не мала ніякої практики, ніякого прагнення до мови в мене не було, тому що комфортна ситуація. Потім, коли я вже переїхала до Києва і стала більше спілкуватися з україномовними людьми, і потім стали виходити якісь видання українською, які мене цікавили, я почала читати, і вже після того як почала читати – потроху змогла розмовляти. Вперше публічно українською я говорила два роки тому, тому що я боялася, що в мене купа помилок, що я якось не так розмовляю, і краще буду мовчати. Але треба розмовляти, хай там будуть помилки, але їх можна виправляти, і над цим потрібно працювати.

Лариса Денисенко: Була у нього якась ностальгія за тим, що хочеться працювати в Білорусі, Росії?

Катерина Сергацкова: Мені здається, що йому дуже сподобалось працювати і жити в Україні, він дуже полюбив цю країну. Можливо, він сумував за великою аудиторією, яка в нього була в Москві, наприклад, я памятаю, що я робила матеріал на «Медузі», якраз про росіян, які переїхали в Україну, і він якось говорив так з образою, що його примусили звільнитися з «ОТР», він хотів там далі щось робити, бо є аудиторія, є люди, які його дивляться. Але в Україні йому дійсно було дуже добре. Він хотів, що його було багато всюди, він хотів весь простір, який у нього був захопити, і вести програми всюди, де тільки можна було. Це людина, яка завжди хотіла вище, більше, такий рекордсмен.

Лариса Денисенко: Що ти хочеш побажати нашим колегам і колежанкам в день пам’яті Павла?  

Катерина Сергацкова: Щоб ми перестали єднатися через такі події. Коли я організовувала цю акцію, яка сьогодні була, то була здивована, скільки людей прийшло, не тільки журналістів. Це дуже класно, що ми здатні так зорганізуватися і піти. Хотілося б, щоб ми і надалі були разом, щоб ми змогли добитися розслідування вбивства, і добиватися свободи слова, щоб вона в нас залишалася.