Вони не вибирали цієї долі, війна прийшла в їхній дім. Історії людей із обох боків лінії розмежування

«У Красногорівці після кожного обстрілу необхідно подивитися, чи на місці вікна, чи все гаразд із дверима та відновити те, що пошкоджено. Така ж ситуація, наприклад, в Авдіївці. Це щоденне та рутинне повернення себе нехай не в мирне життя, але принаймні в життя з вікнами та дверима».

Лариса Денисенко: Нещодавно вийшли історії, котрі ти виписувала та збирала не один тиждень і навіть не місяць. Наразі їх можна прочитати на твоїй сторінці у Фейбсуці та на «Критиці». Зокрема вони стосуються різних історій про різних наших людей – про двох сестер, про маму, про всю родину, котрі опинилися по різні боки, на контрольованій і на неконтрольованій Україною території.

Що для тебе важливо, коли ти говориш з людьми і розповідаєш про таких людей?

Леся Ганжа: Важко відповісти одним словом. Але мені взагалі здається, що на сьогоднішній момент недослідженим залишається питання воєнної антропології, якщо говорити про нашу українсько-російську війну.

Війна – це завжди історії людей, які опинилися на війні. Вони не вибирали цієї долі, війна прийшла до цих людей в дім. І що вона там зробила, які наслідки вона має, яким чином вона вплинула на їхню поведінку, мову, повсякденність?..

Для мене історія повсякденності людини на війні під час війни є  визначальною. Я не можу вирішувати геополітичні питання, це поза межами моєї компетенції. Мені видається важливим зрозуміти, що війна – це те, що великою мірою змінює нашу реальність, донести, якою мірою вона її змінює. Це єдине, що за великим рахунком я можу зробити як журналіст на війні.

Я можу тільки слухати людей, намагатися їх зрозуміти та розпитати їх, як вони виживають у тих умовах, у яких вони опинилися

Лариса Денисенко: Як ти вважаєш, з війною змиряються чи приймають її скоріше люди, які безпосередньо живуть у воєнних умовах, чи люди, які живуть глибоко в тилу?

Леся Ганжа: Мені важко говорити про це. Коли говорити про моє життя, моїх друзів, сусідів, мені здається, що ми тут, у Києві, війни не відчуваємо. Війна лишилася «десь там».

Ми маємо за великим рахунком законсервований конфлікт, коли визначена лінія розмежування, лінія зіткнення з українського боку виглядає, як така барикада, вона вже не змінюється. І щодня через цю лінію зіткнення відбуваються якісь обстріли, які прилітають до мирних людей.

У тій самій Красногорівці після кожного обстрілу необхідно подивитися, чи на місці вікна, чи все гаразд із дверима та відновити те, що пошкоджено. Така ж ситуація, наприклад, в Авдіївці. Це щоденне та рутинне повернення себе нехай не в мирне життя, але принаймні в життя з вікнами та дверима.

Лариса Денисенко: Я пам’ятаю, як один мій достатньо близький друг залишався в Донецьку до 2016 року. Він констатував, що відчуває на собі абсолютно всі синдроми. Це стосується і пропаганди, й зневіри щодо того, що говорять будь-які ресурси, люди й навіть родичі, які живуть на підконтрольній Україні території. Ти це відчувала в людях, із якими спілкувалася?

Леся Ганжа: Треба зрозуміти, про який час ми говоримо. Зневіра притаманна людям як на війні, так і в мирному житті. Ми тут теж весь час переживаємо зневіру – просто інший зріз. Так само можемо говорити про відчай, депресію, посттравматичний синдром.

Наприклад, в мене була розмова з жінкою, яка проживала в будинку на вулиці Сонячній – це найбільш обстрілювана вулиця Красногорівки, будинок, в третій поверх якого прилетіло та прошило будинок до підвалу. Квартири на четвертому та на п’ятому поверсі лишилися. А жінка живе там в іншому під’їзді. Вона каже: «Я коли навіть виїжджаю в Курахово, відчуваю на собі, що я якась не така».

Вона живе в будинку, в якому немає води та з усіх вигод лишилося тільки світло. Вона живе в підвалі, з собаками. І вона постійно очікує обстрілу: чи встигне вона зробити свої побутові справи. Її життя розміряне цими обстрілами. Звичайно, вона не така. Я кажу: «Ви травмована людина, вам потрібно працювати з психологом, вам потрібно звідси переїхати». Але найбільше її хвилює не це. Її хвилює, що їй 55 років – чи буде їй нараховано пенсію? До війни ця людина працювала бухгалтером, вела кілька підприємств. А тепер цих підприємців у місті немає. Вона залишилася не тільки без опалення в будинку, без води та каналізації, вона залишилася й без роботи. Вона очікує на цю пенсію, тому що це може хоч якось її забезпечити. Зневіра? Ні, не зневіра. Вона буде боротися за свої гроші. Вона буде кожен день прибирати за собою, вона піде на суботник в місті для того, щоб заробити якийсь ваучер на те, щоб отримати якісь продукти. Ці люди не переїжджають, тому що їм немає куди переїхати, здебільшого це самотні люди. Війна докорінно змінила її життя. Мені було важливо зафіксувати, яким чином змінилося це життя.

Мені цікаво, як ці люди говорять. Вони говорять: «У нас колись було прекрасне місто, цивілізація, в нас навіть АТБ був». АТБ був у такому місці Красногорівки, що був розстріляний досить швидко. Там зараз є маленькі магазинчики, але в людей є згадка про те, що супермаркет – це таке місце, яке було колись давно, коли був мир.

Треба сказати, що багато людей, які живуть у Красногорівці, в мене викликають захват. У мене викликає захват моя героїня, директорка третьої гімназії, яка живе тим, що хоче відбудувати свою школу. Третя гімназія на лінії вогню. Ніна Миколаївна збирає по всій Україні пожертви, відбудовує свою школу. Це про зневіру історія? Правда ж, ні? Її життя – це боротьба. Вона весь час змагалася із комендантом, тому що комендант каже: «Діти в цю школу не підуть, ця школа на лінії вогню». Вона каже: «Діти сюди підуть, я все одно відбудую свою школу». Як на мене,  це показник дуже здорового протистояння здорового глузду і безпеки. Й того, що кожна війна має закінчитися миром. Коли буде мир, тоді звичайно діти мають піти в третю школу, в яку вкладено стільки сил Ніни Миколаївни.

У тій же Красногорівці є палац спорту, який відбудовує Андрій Олександрович Шапочка. Він відбудовує палац спорту, який називався «Стекляшка». На той момент, коли я його бачила, міг би називатися «деревяшка» – скляних вікон там не лишалося. Андрій Олександрович не тільки дбає про цю «Стекляшку», він, простий електрик, запустив там дитячі спортивні гуртки. Там і футбол, і бокс, і якась гімнастика, і волейбол для дорослих. Він возить цю дитячу футбольну команду в Закарпаття, де вони грають і виграють.

Зараз Андрій Олександрович  відбудовує басейн, який був закритий в 1981 році. Там росло бадилля в людський зріст, а він чистить цей басейн і вже починає запускати туди воду.

Це історії взагалі не про зневіру. Звичайно, що з цими людьми досить важко говорити, коли справа стосується не побутових речей, а ідеології, сепаратизму та війни.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі або дивіться відеоверсію інтерв’ю.