Громадське радіо
У студії Людмила Глондар, сестра полоненого бійця АТО Сергія Глондаря, Наталія Герасименко, дружина полоненого Миколи Герасименка та Сергій Кодьман, батько полоненого Олексія Кодьмана.
Олена Терещенко: Розкажіть про сьогоднішню акцію, чому така назва?
Людмила Глондар: Чому назва «Забуття гірше, ніж зрада»? Тому що в той час, коли наші хлопці ще виходили на телефонний зв’язок (а зараз рік, як ми не чуємо рідних голосів), кожен з них неодноразово питав: що робиться, хто робить і як. І завжди ставили запитання стосовно тих хлопців, які вже повернулися з полону. Їм було цікаво, чи підтримуємо ми з ними зв’язки, чи спілкуємось, можливо, вони якось допомагають.
Сьогоднішньою акцією ми хотіли показати, в першу чергу, нашим хлопцям, всьому світу і всім українцям, що вони не забуті: ні нами, ні тими, хто пройшов пекло цього полону, вони не забуті.
Олена Терещенко: Сергію, скільки вас сьогодні було і чи підтримали вас не лише родичі заручників, а інші люди?
Сергій Кодьман: Нас підтримали кияни, гості міста, вони підходили до нас, запитували, брали кульки, підтримували акцію. Приходили наші знайомі, також підтримували нас. З родичів було десь близько 30-ти чоловік. Приїхали ті, хто зміг, бо зараз тяжко з сіл добиратися, матеріальні проблеми.
Олена Терещенко: Ваш Олексій з листопада 2015 року в полоні. А Сергій, Людмило?
Людмила Глондар: З лютого 2015 року.
Олена Терещенко: Наталіє, а ваш чоловік?
Наталія Герасименко: З 9 лютого 2015 року в полоні.
Олена Терещенко: Наталіє, ви отримували сигнали чи листи від свого чоловіка?
Наталія Герасименко: Так, отримуємо листи. За цей рік отримала шість. Трохи є розуміння того, що там відбувається.
Олена Терещенко: А де він?
Наталія Герасименко: Макіївська колонія №97. Але все дуже обмежено.
Людмила Глондар: У нас більше 30-ти чоловік, хто сидить у Макіївській колонії. Почути голос особисто можливості нема.
Олена Терещенко: Останню звістку коли ви отримали від своїх?
Сергій Кодьман: Останні листи датовані 4 травня.
Олена Терещенко: Вже рік жодна людина не змогла вийти з полону. Більше трьох років ми не можемо назвати їх військовополоненими, тому що в них нема такого статусу — вони досі заручники. Я знаю, що ви спілкувалися з представниками влади, з народними депутатами, чи є в них розуміння того, що ця ситуація не зовсім адекватна?
Людмила Глондар: Є такі депутати, які погоджуються нам допомогти стосовно визначення статусу полонених. Але ми всі повинні чітко розуміти, що взяти і прийняти один закон про статус полонених неможливо. Закон про статус полонених йде як похідна від основного закону. Наприклад, закон про окуповані території, про те, що в нас: АТО, війна?
Олена Терещенко: Якщо в нас АТО, то не може бути військовополонених.
Сергій Кодьман: Вони тоді заручники.
Олена Терещенко: Наскільки я розумію, міжнародні організації посилаються на те, що вони не можуть надати повноцінну допомогу, бо нема статусу.
Наталія Герасименко: Так, вони говорять: «Вони в незрозумілому статусі». Не військовополонені, і не цивільні.
Олена Терещенко: Зараз в суспільстві стільки болю, ви не боїтесь, що потихеньку про цю проблему забувають?
Наталія Герасименко: І так її забули. Тільки рідні завжди нагадують.
Людмила Глондар: Це сьогодні в нас соціальна акція, а коли ми приходимо на якійсь акції протесту, тоді нас багато хто не розуміє, починають приписувати: «це вони під одного депутата «косять», «це картинка для Кремля».
Олена Терещенко: Нагадайте про своїх хлопців та їхні історії, щоб ваша акція продовжилась зараз тут.
Сергій Кодьман: На початку лютого Олексія мобілізували. Він потрапив у Львівську область на полігон, після цього їх у березні відправили у Дніпро на формування бригади, після того вони в Мелітополі базувались. Вже в травні він брав участь в АТО. У липні його відпустили у відпустку, а вже 12 листопада 2015 року під час виконання бойового завдання вони потрапили в полон. Це був четвер, близько 11 ранку. Вже в п’ятницю зранку від волонтерів ми знали, що хлопці потрапили в полон. Офіційно — десь через тиждень. Дні три-чотири нам просто морочили голову: «ми не знаємо, де вони», потім: «нема зв’язку, коли вийдем на зв’язок, то скажемо». Хоча вони вже в той день знали, буквально через годину, бо там мінували поле, а вони якраз прикривали саперів.
Олена Терещенко: Коли ви отримали від нього перший сигнал?
Сергій Кодьман: 21 грудня від нього був перший дзвінок. А 22 листопада ми отримали відео з тієї сторони, звернення. Їх було троє, поставили на площу Леніна в Донецьку, вони зверталися до нас, до рідних, що в них все нормально, вони живі і здорові, їх не б’ють. Хоч і з зовнішнього вигляду ми не могли сказати цього — і по психологічному стану свого сина і фізично це було дуже видно.
Два з половиною роки вже пройшли, невідомо, скільки ще. І хто компенсує це втрачене життя?
Олена Терещенко: Скільки зараз Олексію років?
Сергій Кодьман: 30. Пішов 31-й.
Олена Терещенко: Людмило, вашу історію ми знаємо добре, але все одно нагадайте її.
Людмила Глондар: Мій брат Сергій Глондар, кадровий військовий 3-го окремого полку спецпризначення, потрапив у полон 16 лютого. Їх потрапило п’ять чоловік з 3-го полку, через 50 днів двох звільнили. Через півроку ще один з 3-го ж полку втік, двоє кадрових військових на сьогоднішній день перебувають в полоні — 864 дні. З того часу, як я у вас була, нічого не змінилось. Абсолютно. Дзвінків нема. Листи періодично передає Мінська підгрупа. Але поки прогресу ми не бачимо
Наталія Герасименко: Мій чоловік потрапив у полон 9 лютого під Дебальцево, виконуючи завданням комбата. Їх було четверо, двоє вже на свободі, двоє (мій чоловік і Лазаренко) – сидять там. Сидять у Макіївці. Був зв’язок, тепер нема. За цей рік стало гірше тим, що геть нема зв’язку. В 2015-16 році ми ще мали якийсь зв’язок, могли передати якусь гуманітарку і елементарні речі, зараз не можемо. І ніхто не може туди заїхати.
Але є людина, яка може туди заїхати. І ми сьогодні написали звернення на СБУ, на Геращенко і на Лутковську, ми були присутні в Ірини Володимирівни і при них нам пообіцяли разове відвідання хлопців, завезення їм гуманітарного вантажу — пообіцяв Рубан. І ми маємо надію, що йому дадуть такий дозвіл, він заїде туди. На даному етапі це єдина людина, яка завезла хлопцям посилки. Це видно з листів, які підтверджують, що я передавала чоловіку — те все написано в його листі. Ми хочемо, щоб хоча б це зробили за рік.
Олена Терещенко: Коли ви востаннє бачились з Іриною Геращенко?
Наталія Герасименко: 31 травня.
Олена Терещенко: Що далі? Один крок ви проговорили — це звернення до Рубана. А чи є бачення стосовно звільнення, чи вам говорили речі, що дають надію?
Людмила Глондар: Навіть у 2016 році чітко кожному з нас говорили: «Хлопці є в списках, не сьогодні, то завтра будуть обміняні». Зараз ми лише постійно чуємо: «Даний процес обговорюється і вирішується в Мінську. Все потім буде залежати тільки звідти». Чи є вони в списках – сподіваємось, що є.
Розумієте, два з половиною роки — це дуже багато. Яким би розумним чи нерозумним ти не був, серце переборює розумі. Ці два з половиною роки вже пройшли, невідомо, скільки ще. І хто компенсує це втрачене життя? Дітям, які чекають, матері, дружині.
Олена Терещенко: Я сподіваюсь, що ситуація зрушить з мертвої точки. Нас слухають на Донеччині і на Луганщині, можливо, хтось щось почує і передасть їм.
Сергій Кодьман: Що передати… По-перше, що ми його чекаємо. Чекаємо і сповідаємось, що це скоро закінчиться, він буде вдома. Щоб вони трималися і не розчаровувалися. Зараз пишуть в листах, як вони все це бачать, що, окрім рідних вони нікому не треба. Щоб трималися, психологічно і фізично, бо жаліються на болі, що годують не дуже добре.
Людмила Глондар: Я б дуже хотіла, щоб всі наші хлопці, в тому числі і мій брат, знали, що вони обов’язково повернуться. Це питання часу. Страшного, важкого часу. Але вони обов’язково повернуться. І сьогоднішня акція ще раз довела, що є небайдужі люди, які підтримують і нас, і чекають їх. Тому я думаю, все буде добре. Ми чекаємо на вас.
Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.