«Громадське радіо»
Лариса Денисенко: Усі твої книжки переважно і про те, що люди бувають різними, але ми можемо і підтримувати, і розуміти одне одного. Твоя програма на Книжковому Арсеналі цілком інклюзивна. Як література та мистецькі події можуть об’єднувати різних людей і різних дітей? З чого буде складатися програма цього року?
Катерина Бабкіна: Цього року це стосуватиметься не лише дітей, а й дорослих. Будуть організовані екскурсії на Книжковий Арсенал для людей з різними можливостями, які включають забезпечення пандусами, допомогою, в том числі і фізичною, бо деякі люди її потребують. У випадку з дітьми — супроводження підготованими ровесниками, які знають що робити, якщо новий друг ліг на підлогу і почав кричати і битися в конвульсіях, грубо кажучи.
Я не люблю слово «інклюзивний», бо це значить, що ми когось одного включаємо з-поміж когось іншого. Світ належить нам всім абсолютно однаково. Виходити треба з цього. Тому ми нікого не інклюзуємо. В нас є діти-волонтери і діти, які прийшли на екскурсію, — всі разом.
Минулого року всі разом спільними зусиллями зробили собі розвагу. Функція дорослих полягала в тому, щоб слідкувати, аби ні в кого не виникало проблем.
Світ належить нам всім абсолютно однаково. Виходити треба з цього
Лариса Денисенко: Як дорослі реагували?
Катерина Бабкіна: Дуже страшні перші півгодини, коли є 15 батьків з 15 дітками з різними особливостями. І 20 діток-волонтерів. Деякі з них із батьками, хоча з батьками вони приходили раніше на підготовчі зустрічі.
Всі ці три групи людей зустрічаються, одні дивляться і думають: «Кому ми віддаємо своїх дітей? Це ж інакші діти, вони нічого не знають і не вміють, а Арсенал такий великий і купа людей». А дітки-волонтери думають: «Ми ж до цього готувалися, хотіли цього, а у нього ж слина на мене накапала». А дітки з потребами думають: «Хто всі ці люди, куди ми прийшли, це точно треба?»
І навколо всього цього бігає Катя Бабкіна, психолог-дефектолог і дядя реаніматолог і кажуть: «Дивіться, як все весело!»
А потім всі ці люди діляться на групи: батьки йдуть пити каву і дивитися книжки, а діти за інтересами-розмірами-швидкістю пересування змішуються і групуються між собою. І вся ця історія рівномірно «розмазується» по території Книжкового Арсеналу. Все, що ти можеш, ходити колами і дивитися, чи не виникли якісь проблеми, а якщо виникли, дивитися чи це твої проблеми.
Лариса Денисенко: Як організаторка ти відчувала, що зараз це просто розвалиться?
Катерина Бабкіна: У нас був «план Б»: ми беремо всіх за ручки (нас було троє) і дві години розважаємо на території Мистецького Арсеналу. Це не знадобилося.
Лариса Денисенко: А скільки було дітей?
Катерина Бабкіна: Було дві групи — дві екскурсії. 28 волонтерів: хтось прийшов в обидва дні, хтось на один – в середньому було 18-20 дітей-волонтерів. Щоразу було 15-17 дітей, які прийшли на екскурсію.
Лариса Денисенко: Хтось із минулорічних волонтерів доєднається до цих екскурсій?
Катерина Бабкіна: У понеділок ми відкриваємо реєстрацію. Думаю, доєднається багато хто. І батьки, і діти розпитують про це впродовж року.
Ірина Ромалійська: Хто ці дітки-волонтери? Де ви їх знайшли? Як готуєте?
Катерина Бабкіна: Різні. З ними спілкується психолог-дефектолог і люди, які знають, що з цим робити. Цього року доєднається Олеся Яскевич, яка організовує табори, дозвілля і всякі «штуки» для таких дітей. Але якісь спецзнання непотрібні, бо правильна відповідь на питання: що робити, коли твій новий друг ліг на підлогу і почав пускати піну з рота, одна: не перелякатися і покликати дорослих, чий телефон у тебе забитий в пам’яті, який є на цій території й на відставні не більше 200-х метрів від тебе.
А діти знаходилися через Інтернет, старші зголошувалися самі, молодшим розказували про це. Ми випустили реліз і зробили доступну гугл-форму заявок. Наприклад, якась вчителька, яка читає мій Фейсбук, могла про це розказати в школі, а комусь запропонували батьки.
Лариса Денисенко: Якою буде твоя програма на Книжковому Арсеналі. І, напевно, поговоримо про твою майбутню книжку?
Катерина Бабкіна: На Книжковому Арсеналі буде презентація книжки поезій і участь в презентації книжки, котру я перекладала — нон-фікшн про щастя. Це видавництво КСД, маленька книжка данського дослідника про те, чому в Данії всі люди дуже щасливі, якщо там дуже холодно, дорого і нема сонця.
Щоб бути щасливим, треба нормально «запаритись»
Лариса Денисенко: Звідти ти знайшла який рецепт для себе?
Катерина Бабкіна: Не можна відпустити все на самоплив і бути щасливим. Можна, але це, скоріше за все, буде не те щастя, до якого схильні більшість людей. Тому, щоб бути щасливим, треба систематично докладати до цього зусиль. І найголовніше — хотіти бути щасливим і усвідомити це.
Лариса Денисенко: Розкажи про свою книгу поезій.
Катерина Бабкіна: Вона теж виходить у видавництві КСД. Ця книжка, як я з’ясувала для себе, впорядковуючи рукопис, буде про війну.
Лариса Денисенко: Ти це планувала?
Катерина Бабкіна: Ні. Я планувала видати чергові вірші. Думала, це буде книжка віршів про любов. Але там, напевно, нема жодного тексту, де так чи інакше нема згадки про війну, про відстоювання чогось. І це було для мене великим сюрпризом.