Я хочу, щоб про сучасних героїв України знали більше, — поет Дмитро Лазуткін

Олена Бадюк: В 2015 році стартував тур, пов’язаний з виходом вашої книги «Червона книга». Розкажіть, в яким містах ви побували, і як аудиторія зустріла цю книгу?

Дмитро Лазуткін: Я побував в 15-ти містах в рамках туру, це був переважно схід та південь України, і ясна річ, я заїжджав на захід — була презентація і у Львові, і в Чернівцях, і в Луцьку. Але для мене було важливо відкрити для себе і Кропивницький, і Кривий Ріг, і Кременчук, де я ніколи не виступав. Там я з подивом для себе відчув тепло аудиторії, люди навіть повторювали за мною тексти віршів.

Багато виступав в Донецькій і Луганській областях — в Слов’янську, Краматорську, Старобільську, в Маріуполі. Також читав свої тексти перед військовими.

Олена Бадюк: Аудиторія збиралася охоче?

Дмитро Лазуткін: Так, в Новопскові і Старобільську збиралось по кількасот людей. В Краматорську я читав свої вірші з великої сцени, і їх дуже добре сприймали.

Був у мене виступ в Щасті — і це взагалі неймовірне місто, до речі, я там зустрів колишнього міністра молоді і спорту Дмитра Булатова, який на той час там служив. Також я читав вірші під Дебальцевом, і це та частина України, де наразі доволі бентежно.

Олена Бадюк: Ваша «Червона книга» поєднує і соціальну, і інтимну, і воєнну лірику. Наскільки відрізняється сприйняття? І як ви вважаєте, яка лірика зараз є більш необхідною?

Дмитро Лазуткін: Залежно від аудиторії. Я виступав в Черкасах, де третина людей в залі — були бійці полку «Азов». І я присвячував реквієм герою України Сергію Амбразу, який загинув під Широкиним. А в деяких містах була аудиторія, яка на 90% складалася з дівчат.

Але ясна річ, що військова тематика зараз охоплює більшу аудиторію, тому що ця тема зараз більш болюча і актуальна.

Олена Бадюк: Які саме тексти за вами повторювали на концертах?

Дмитро Лазуткін: Більш старі речі або Реквієм. Нещодавно мені батько казав, що навіть у Верховній Раді хтось читав мій Реквієм. Зараз я хотів би прочитати текст, який не зовсім мені притаманний, але ми їхали з героєм України танкістом Євгеном Межевікіним, який сказав, що про танкістів не з’являється нових текстів чи пісень, є лише старі радянські. Я його почув і написав вірш «Танкісти». Його я присвятив цьому герою. Нехай про таких героїчних хлопців знають більше.

Небо у серпні
гаряче нестерпно –
тягнуться ночі, важчають звуки…
Хтось їздить у мерсі з відкинутим верхом,
хтось їздить у танку з відкритим люком.

Господь дає чоловічу роботу —
стріляти, вивозити і прикривати,
вриватися в пекло аеропорту,
коли броня — ніби лицарські лати.

Бо є таке світло, яке не згасає,
бо є така сила — яку не скорити.
Є те, що штовхає і те, що тримає,
наказує битись, примушує жити.

Здіймається купол ранкового сонця
і правда — щось більше, ніж часом здається.
Лиш той, хто змагався і той, хто боровся –
знає — як вміє битися серце.

Знайдеться якось що пити, що гризти,
і будуть, напевно, добрими ранки,
допоки —
українські танкісти
ведуть вперед українські танки!

Хай що би не перло, хай що би не лізло,
у будь яку пору — сувору і грізну —
є люди, яких захищає залізо,
є люди, які захищають Вітчизну.

Олена Бадюк: Які теми і історії втілилися в поезію вже після виходу «Червоної книги»?

Дмитро Лазуткін: «Червона книга» також вперше вмістила в себе великий пласт текстів, нових для мене і читачів. Вони нібито про зараз, а насправді про вічність — про біль, про тугу, про розгубленість та обставини, в яких ти опиняєшся. Я би прочитав ще текст, який називається «Кроти». На цей вірш навіть є відео.

 

 

Олена Бадюк: Чи можна сказати, що цього року військової лірики стало більше?

Дмитро Лазуткін: Важко сказати про співвідношення, тому що рецептори поетичного світосприйняття своєрідні, і ти реагуєш на якісь речі, які є соціально важливими, тому що це чіпляє.

Олена Бадюк: Чи плануєте ви нову збірку?

Дмитро Лазуткін: Так, в мене назбиралося чимало віршів на нову збірку.

Олена Бадюк: Чим вони концептуально об’єднані?

Дмитро Лазуткін: Я завжди поєдную різні напрямки, адже я не хочу бути поетом однієї ноти. Тому важко говорити про якусь концептуальну складову, це більше метафізика часу, в більшій мірі. Там є римовані тексти, і не римовані, що є несподіванкою для моїх читачів. Тут буде і про війну, і про любов з еротичними моментами, адже не потрібно забувати про високі почуття, який би бруд навколо не був.

Олена Бадюк: Де вас можна буде почути в новому 2017-му році?

Дмитро Лазуткін: В мене ще немає конкретних планів, але вочевидь я буду на Львівському форумі видавців, також навесні буде багато фестивалів, де я буду виступати. Великих турів я не планую, але якісь поїздки будуть, і вже були пропозиції виступити з тих міст на сході, де я був — Краматорськ, Лисичанськ, Бахмут. Згодом я планую відвідати всі міста України, я відчуваю потребу зараз говорити зі своїм народом.

Олена Бадюк: Під кінець розмови пропоную почитати щось про любов.

Дмитро Лазуткін:

Вона з тих дивачок, які роблять завжди все не так,
чиї поцілунки лягають ніби на землю листя.
Чиї ріки від надлишку сонця течуть навспак,
але я у ній розчинився.
Як вночі — перехожий як слід весла — у ріці,
без попередження без додаткових свідків,
і зараз коли вона лежить на моїй руці,
і тоді — коли з’явилася невідомо звідки.
І повсякчас рухаючись стрибками в пітьмі
і у тьмяній зимі, і особливо — вранці.
Її волосся — так не підкорюється мені,
так впізнають мене її тонесенькі пальці…
І загострюються на кінчику язика її голосні,
і зависають календарі на випадковій даті,
але як я не намагався розгледіти її сни –
вони все одно розлітаються по кімнаті.