Як "Імперія зла" підтримувала "війни жебраків"?

За період Холодної війни радянське керівництво витратило мільярди доларів на допомогу своїм країнам-союзницям. СРСР відправляв тисяч військових радників у держави, що наче як ставали на соціалістичний шлях. Так громадяни радянської України опинялись у різних кінцях світу. Всі три герої цього матеріалу працювали або й досі працюють військовими перекладачами. Вони розповіли три дуже різні історії, які об’єднує один континент – Африка.

Наш перший герой потрапив до Ефіопії 1984 року, саме коли революційний режим Менгісту Маріама для придушення еритрейського руху опору застосовував голод, під час якого загинуло близько 700 000 людей. На той час Еритрея була однією з провінцій Ефіопії – незалежність вона отримала лише 1993-го.

24-48

“Нам, звісна річ, офіційно не можна було розповідати ні про що,— розповідає Сергій Сингаївський. Ми мали вдавати з себе цивільних. Ще на теплоході “Шота Руставелі”, на якому нас і доправили в Ефіопію з повністю закритого міста Миколаєва. Всі дивилися на небо, а чи немає там супутника НАТО? У Миколаєві нас завантажили на цей білосніжний лайнер, чому ми спочатку дуже зраділи. Ми були наївними. Хтось із хлопців був одразу після університету, а тут годують як в ресторані та басейни. Але контраст потім був страшним. Краще б нас, як наших друзів-перекладачів, які працювали у загонах АН12 і Мі8 перетарабанили б через Пакістан. А так 9 діб через Середземне і Червоне море на лайнері з басейнами. 

У Ефіопії були так звані “держгоспи”, які виглядали як величезні села, куди вивозили тих самих еритрейських селян, оголюючи лінію фронту. Так уряд позбавляв партизанів підтримки. Жоден партизанський рух неможливий без підтримки місцевого населення. Потім з тих сіл, де еритрейців підгодовували, їх відправляли нашими ж літаками на “мирний” південь країни, подалі від війни. Проти їхньої волі, звичайно. Хтось намагався втекти. За це розстрілювали. 

Віктор Гюго писав, що “якби когось перенести у кліп ока з Сибіру до Сенегалу, він би зомлів на місці”. Так і ми. Я до того чув про те, що таке культурний шок, але тут я відчув його на собі. Коли ступаєш з “Шота Руставел” у справжній третій світ. Це тоді була одна з найбідніших країн Африки, і, як не дивно, залишається і сьогодні. Мій друг Анатолій був серед перекладачів, які працювали з Мі 8. Вони були в епіцентрі лиха –  Мекеле. Він бачив як люди помирали від голоду. Був такий вираз “24-48”. Так говорять про людину, яка обов’язково, гарантовано, неминуче помре протягом однієї або двох діб. Голод – це страшна невідворотна смерть. Здається, тоді там було 70 тисяч людей. Вони жили у таборах, що їх влаштували навколо Мекеле. Потім тих людей вивозили на південь. Ми спочатку цього не розуміли. Чому не можна було підлікувати і відпустити у села? Всіх, а надто тих, хто міг працювати відправляли вглиб країни. І це була лінія уряду. Хоча з боку рядових ефіопів я бачив багато героїзму і болю за свій народ. 

Хоч офіційно це і була “гуманітарна операція”, але я б назвав операцію військовою, адже її провадили військові. Хоч спершу їм було наказано вдавати цивільних. Всі знали, що в Ефіопії не “посуха”, а справжня війна і спланований голод. На мапі лінії голоду і бойових дій збігалися. Нам цього, звісно, ніхто не показував. Це ми вже самі мали дійти до цього. Селян арештовували, не давали продавати зерно. На кожному кілометрів блокпости, де трусили і завертали селян. При нас цього намагались урядові війська не робити. Але я бачив це на власні очі. 

Війна Судного дня

Тетяна Некряч потрапила до Єгипту як військовий перекладач 1973 року. Тоді ця країна разом з Сирією і ще кількома іншими арабськими державами атакували Ізраїль. Конфлікт почався через претензії Єгипту та Сирії на території, що були втрачені у війні 1967 року. 6 жовтня коаліція арабських країн перетнула лінії припинення вогню на Синайському півострові та Голанських висотах і розпочала наступ вглиб території Ізраїлю.

“Після закінчення навчання виринув цей Єгипет, і ми поїхали на будівництво металургійного комбінату, але на той момент ми вже були дипломованими військовими перекладачами, — розповідає Тетяна. На курсах військового перекладу нам викладали геніальні люди, які нас навчили всього. Коли за 6 місяців після нашого приїзду почалася війна з Ізраїлем, нас мобілізували. Ми, звичайно, не були на фронті, але мусили працювати при штабі і слухали зведення англомовних каналів і робили звіти. Ми були дуже молоді, і все виглядало “понарошку”. Не вірилося, що в таку прекрасну погоду десь може бути війна. 

На той момент СРСР був на боці Єгипту. І наші радіо та інші ЗМІ давали “свою картинку”. 6 місяців все було у військовому стані. Друзям ми могли розповідати абсолютно все. Але те, що передавали по московському радіо дуже мало відповідало тому, що ми бачили на власні очі. Радіо передавало суцільну дезінформацію.

Я повернулася в Україну з таким враженням, ніби подорослішала щонайменше на 10 років. Це як тепличну рослину раптом пересадили на жорсткий грунт. Наче війна напряму мене і не торкнулася, але я стала іншою людиною. Люди в таких умовах проявлялись так, як в звичайних могли не проявитись”.

“Війна жебраків”

Вадим Карпенко закінчив відділ романо-германської філології і знав, що більшість студентів зі знанням французької та англійської відряджали на строкову службу закордон. За Київським університетом були “закріплені” Алжир та Малі. Так 1984 року він опинився у складі групи технічних спеціалістів. 

“Нас відправляли на строкову службу закордон. Ми їхали в Москву, де нас перевіряло X управління Генерального штабу. Якщо не було конфліктів з міліцією, то поїхати було легше. З кожним ВУЗом були приблизно закріплені країни. Київський університет переважно їхав в Алжир та Малі. Мадагаскар, наприклад, був закріплений на Московським університетом. Хтось їздив у Конго. Отже, всі ми їхали за радянськими контрактами на обслуговування проданої техніки. При групі технічних спеціалістів були перекладачі. 

Малі була одна з найбідніших країн Африки. Коли почався конфлікт Малі та Буркіна-Фасо, радянська преса його називала “війною жебраків”. Прецедент був дуже примітивний. Двоє людей прийшли робити перепис в селі, в якому була малійська влада, а потім прийшли з Буркіна-Фасо, бо вважали, що це їхнє. А проблеми були через пасовиська. Хтось не туди загнав стадо і все – міжнародний конфлікт. Тоді Малі грамотно організували кампанію по телебаченню в стилі “Чужой земли мы не хотим ни пяди но и своей вершка не отдадим”. В ті часи малійське телебачення лише з’являлось і йшло три години. 

Техніку намагались підготувати. Відправляли її вночі. Але ми бачили сліди від гусениць на мосту. Пам’ятаю у них були  ПТУРСи (протитанкові керовані реактивні снаряди (російською Противотанковый управляемый реактивный снаряд – ПТУРС прим ред.). Так от вони виїхали на ПТУРСах і хотіли стріляти ними по глинобитних хатах. Кнопку натиснули, а воно не стріляє. Приїхали назад і почали питати, чому у них техніка не працює. А друг відповідає, що вони акумулятор зі складу отримали, але не зарядили. Там же один на хід, а другий на стрільбу. Це веселі історії, але й інші. Там був командир, якого я особисто знав, і він не повернувся. Я служив у 35 бронебатальйоні малійської армії. 

Роботи там було небагато. У них не було ресурсів організовувати навчання. Грошей на бензин теж не було. Вони не дуже серйозно сприймали війну. Там загалом війна сприймається інакше. Нам по телебаченню показували загін командос Буркіна-Фасо, який потрапив у полон. Заснули, прокидаються, а навколо навколо малійські солдати. Кажуть “Здавайтеся!”. Ну вони і здалися. Сиділи, їли риси. Обоє з народу бамбара. Але це були непрості часи. І двох тижнів не проходило, щоб в якійсь африканській країні не відбувся військовий переворот. Нам пощастило на більш менш мирний період. За пару років там відбувся військовий переворот. Може, усіх тих генералів розстріляли”.

Громадянські війни, військові перевороти та голод в Африці з настанням XXI століття не зникли. Наприклад, у Другій конголезькій війні, яка завершилася у 2003 році загинуло від трьох до п’яти мільйонів людей. І досі гинуть громадяни Сомалі, Лівії та Нігерії. У деяких з цих конфліктів брали участь і українці. Щоправда, вже не як радянські солдати, а у складі миротворчих військ ООН. Про українців в блакитних касках ми поговоримо у наступному матеріалі.