«Громадське радіо»
Оксана Іванців, аналітикиня проекту «Без броні» розповідає про ідею, цілі та роботу проекту психологічної підтримки для військових і їхніх рідних. Оксана Іванців говорить, що часто військові з передової несуть із собою «війну в голові» та зіштовхуються з тим, що свій воєнний досвід не можуть передати близьким. Проект «Без броні» допомагає ветеранам подумки «зняти броню», а також їхнім близьким.
Оксана Іванців зауважує, що в українській традиції чоловіки виглядають подібно на Термінатора, котрий боїться визнати свою проблему: «Виграти цю війну в своїй голові — вчинок, достойний героя. Для цього потрібно більше сміливості, ніж для військових подвигів».
Оксана Іванців: Виходить так, що коли нарешті військові повертаються додому, виявляється, що вони принесли війну в своїй голові додому. Близькі намагаються до нього достукатись, а він в своїй броні. У нього віна продовжується. Через цю броню йому важко спілкуватися з близькими, тому що важко передати свій досвід. Близькі цього досвіду не розуміють, вони не знають, як достукатися. Наш проект про те, як зняти цю броню, яка дуже потрібна на передовій, але яка дуже заважає зблизитися і поділитися своїм досвідом вдома.
Ірина Славінська: Тобто цей проект направлений на близьких солдатів чи на самих солдатів? Хто кому має знімати броню?
Оксана Іванців: Ми працюємо з двома аудиторіями, тому що наша громадська організація перш за все направлена на встановлення діалогу. Розпочати діалог — це те, що потрібно для вирішення проблем. Тому що з одного боку, людина, яка повертається з війни, вона потрібна розуміти, які небезпеки тут чекають, з чим їй доведеться стикнутися. З іншого боку, наше суспільство повинне бути готовим їх прийняти і знати, як це зробити. тому що тут немає війни, ми мимо волі чи, може, спеціально намагаємось її не помічати, тому що так легше. Це робота з обома аудиторіями.
Лариса Денисенко: Як ви людей, яким потрібен ваш проект, заохотити, як з ними поговорити? Яким має бути перший крок?
Оксана Іванців: Перш за все, мені не дуже подобається слово «реабілітація», мені більше подобається «адаптація». Тому що всі ми повинні розуміти, що на війні наші військові отримують навички виживання, яких у нас немає. Ми можемо скільки завгодно читати психологічну літературу, Костанеду про те, що жити треба кожен день як останній, що смерть стоїть десь поруч. Але ми живемо так, наче в нас в запасі є років 20, 30, 40.
В військових умовах т розумієш, що в тебе може не бути цих років в запасі. Може бути одна година, може 2, день. Так саме ти не знаєш цього про своїх друзів. Ці обставини виробляють дуже свідому позицію. Нам є, чому в них повчитися. Тому що, якщо вони вижили в таких умовах, то вони виживуть і в цих умовах. Інша проблема — на фронті все чорно-біле, зрозуміле, є ворог, є друг.
Тут ти повертаєшся, в тебе безліч питань, які людина, можливо, боялася собі поставити на фронті, не було часу, не так все зрозуміло, багато кольорів, не все ясно. Наше завдання — не реабілітувати. Наше завдання — просто повернути їм навички мирного життя.
Ірина Славінська: А скільки взагалі військових звертається до таких центрів? Їх існує чимало. І до ефірів «Громадського радіо» регулярно приходять волонтери, яки займаються різними формами психологічної допомоги не тільки ветеранам, але й переселенцям, дітям. Але що ми знаємо, можливо, про цифри? Чи багато таких людей? Яка кількість з них, наприклад, доходить до кінця?
Оксана Іванців: На даний момент такої статистики немає. Наш проект стартував тільки два тижні тому. Але ми зберемо пропускну здатність кожної організації і кількість людей, які до них звертаються: успішність звернень, який процент проходили до кінця, відгуки. Попередню статистику ми опрацюємо і надамо.