Як себе поводити, якщо в близької людини рак?

Говоримо з психотерапевтом Благодійного Фонду «Запорука» Національного інституту раку Наталією Заболотною.

Тетяна Трощинська: Чи варто і як варто говорити правду про важкий діагноз?

Наталія Заболотна: Мені здається, що говорити правду дуже важливо, і тут справді швидше питання  – як це сказати і хто має це сказати. Тому що рано чи пізно людина все одно або здогадається, або буде відчувати, що щось відбувається невідоме, незрозуміле, і її тривога буде на цьому фоні зростати. Тому що ставлення оточуючих до неї точно поміняється. І неважливо, який вік людини, навіть дитина помічає, що в мами заплакані очі, вона якась засмучена, і дитина відчуває, що щось сталося. Тому казати правду дуже важливо, але є частина людей, які не хочуть знати правду.

Я буквально нещодавно була в нейрохірургії у дитячому відділені, і мене запросили до 16-тирічного хлопчика. Його мама була досить стурбована тим, що цей хлопець не пам’ятає якихось речей, які з ним стаються, і весь час перепитує – чи він їв, де він, що він робить в цій лікарні. І мама вже думала,  що він сходить з розуму. І коли я його почала розпитувати, як його звати, скільки йому років, звідки він приїхав, як звати маму, то він це все добре пам’ятає. Але коли я почала в нього розпитувати, чому він тут, він мовчав, і я в нього тоді прямо запитала – чи хочеш ти це знати, він сказав, що не хоче. В такий спосіб людина захищається.

І дуже часто таке трапляється з більш дорослими людьми, які розуміють навантаження важкої хвороби і розуміють, з чим вони можуть стикнутися. А особливо те, що існує дуже багато забобонів та переконань, що рак – це смерть, а те не так. Людина думає, що якщо в мене рак, то я помираю.

Але чому важливо знати цей діагноз? Якщо я знаю, що мене чекає, або коли я знаю що стоїть переді мною, тоді я можу вирішувати, що мені робити. Якщо я не знаю, з чим я стикнуся, моя тривога буде зростати, і я не знаю, з чим мені боротися, а від страху очі великі.

Людині потрібно говорити правду, що в неї рак

Тетяна Трощинська: Є ще момент, пов’язаний з родиною. Тому що таку звістку отримує не тільки хвора людина, а так само й родина. І ми знаємо, що часто родина може поділитися на два – три табори. Хтось готовий підтримувати, а хтось не готовий прийняти та зрозуміти. Що тут робити? Хто може об’єднати родину, щоб не було в ній конфліктів та розколів?

Наталія Заболотна: Це справді велике навантаження для всієї родини. Якщо в родині вже були якісь конфліктні ситуації, вони можуть виходити на перший план. Хоча часто буває навпаки, наприклад, коли хворіє дитина, родина може навпаки об’єднатися. Дуже важливо, щоб зберігалася комунікація, адже часто буває, що мама з дитиною залишається на лікування у відділенні, тато вдома, на хазяйстві з іншою дитиною, і тут можуть виникати певні проблеми. Чоловік стикається з безсиллям, що жінка плаче, дитині погано, і він не знає, що робити і куди діватися. І що б він не робив, він не може заспокоїти жінку. Найкраще, що може допомогти, це обняти цю жінку та дозволити їй поплакати на своєму плечі і сказати «Я з тобою».

Тетяна Трощинська: Ще є проблема людей, які бояться сідати поруч з онкохворими людьми, які не знають, як себе поводити з нею. Що тут можна порадити?

Наталія Заболотна: В нашому суспільстві присутній момент, що ми не знаємо, як сказати, як підтримати, але хочемо. Але найкраще, що можна зробити, це сказати про своє бажання і переживання. Наприклад: «Я не знаю, як тебе підтримати, я не знаю, що тобі сказати, я зараз дуже розгублений, я стривожений, але я не хочу тебе образити, а просто хочу підтримати. Я хочу бути разом з тобою. Знай, що ти мені можеш зателефонувати, що ти можеш прийти». Нехай це буде обірваними фразами, але щиро. Краще, ніж людина буде думати, як про це сказати, і зовсім нічого не зробить і нічого не скаже.

Повну версію ромови можна прослухати у доданому звуковому файлі.