Як українки в ГУЛАГу святкували Різдво?

У студії Громадського Радіо — дослідниця Оксана Кісь.

Ірина Славінська: Чи було місце у таборах для свят?

Оксана Кісь: З одного боку, коли ми думаємо про табори ГУЛАГу зі всіма їхніми нелюдськими умовами і повною дегуманізацією людини, яка там опинялася, здається, що місця в цьому просторі для радості немає. Але парадокс полягає в тому, що люди залишалися людьми, вони шукали нагоди і способу створити цю нагоду, щоб відчути позитивні емоції, збалансувати той негатив, який оточував їх повсякденно і цілодобово. Такими нагодами для радості і втіхи були, як правило, великі християнські свята — Великдень і Різдво. Також є згадки в спогадах про відзначення іменин — днів ангела. Збереглися привітальні саморобні листівки з простенькими малюночками олівцем. Жінки вітали одна одну, бажали швидшого звільнення і різних гараздів. Жінки створювали собі цей час і простір для радості. Це був для них величезний стимул, креативна мобілізація, яка змушувала їх трохи переключити свою увагу. Попри те, що їхні ресурси, можливості були абсолютно мізерні, вони виявляли дивовижну наполегливість і винахідливість. Вони примудрялися ці скупі ресурси трансформувати в щось, що могло стати атрибутом свята.

Ірина Славінська: У фільмі «Червоний» є сцена, коли в бараку в’язні-чоловіки українського походження моляться на Великдень над паскою. Ця паска на вигляд схожа на складені у вигляді паски пайки хліба. Можливо, з чогось робилася кутя? Можливо, є відомості про те, як робили паску?

Парадокс полягає в тому, що в нелюдських умовах люди залишалися людьми, вони шукали нагоди і способу створити цю нагоду, щоб відчути позитивні емоції, збалансувати той негатив, який оточував їх повсякденно і цілодобово. 

Оксана Кісь: Для жінок, я так розумію, окремою втіхою було розповідати про ці моменти радості в їхньому суцільно темному таборовому житті. У багатьох жіночих спогадах досить детально описано те, як вони святкували, як готувалися для цього, що для цього намагалися придбати. Найчастіше жінки використовували частину своєї хлібної пайки. Часом вони її кришили, перемішуючи з цукром, намагаючись надати цьому форми паски, коли йшлося про Великдень. Коли йшлося про Різдво, то часто є згадки, що в посилках з дому рідні їм присилали трохи якоїсь крупи, цукор, жменьку маку. На Великдень яєць не було, ні крашанок, ні писанок. Але потреба в тому яйці була така, що могли навіть виліпити його з глини і розмалювати гуашшю.

З того, що я прочитала в жіночих спогадах, виглядає, що жінки намагалися залучити більше реальних атрибутів свята. Нехай у них не було ялинки, але у них були гілочки сланцю — північних дерев. Вони собі уявляли, що це ялинка, прикрашали папірчиками. Невід’ємною частиною такого дійства ставала молитва, бо свята християнські. Релігійні практики мали дуже велике значення в сенсі підтримання духу.

Ірина Славінська: Це такий спосіб зберегти свою ідентичність?

Оксана Кісь: Безперечно. Вони це робили всупереч правилам і таборовим режимам. Якщо вони були спіймані, то, очевидно, були карані, опинялися в так званому бараку посиленого режиму на якийсь час. Це було майже самогубство. Але потреба в цьому була такою високою, що вони готові були ризикувати своїм життям і здоров’ям. Всі ці речі, які жінки робили, вони не робили просто так, бо так годиться, вони робили, тому що для них це був спосіб зберігати їхній зв’язок з їхньою рідною культурою, з якої їх було вирвано в дуже брутальний спосіб. Вони опинялися не просто в чужому середовищі, але ворожому. Сама особистість в’язня перебувала під серйозною загрозою дезінтеграції. Ключовим завданням було залишитися людиною, цілісною особистістю з її набором основних соціальних ідентичностей.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.