Жанр есею вимагає свободи, — Оля Гнатюк

Одна з членкинь журі Оля Гнатюк розповідає про старт конкурсу есеїв імені Шевельова, а також започаткований конкурс есеїв для молодих авторів «Шерех».

Оля Гнатюк: Новинка полягає в тому, що ми звертаємося також до авторів, які ще не мають книжки. Дотепер ішлося про участь у конкурсі книжок в жанрі есеїстики, виданих протягом останнього року. Цього разу ідеться про есеї, опубліковані в інтернеті або ніде не опубліковані.

Найбільша проблема з визначенням жанру. Це не публіцистика, не блог, не фейлетон. Есеї виходять поза поточні громадські справи. Це заглиблення в суть справи. Це за означенням філософський, інтелектуальний жанр. Це не політичний коментар, не аналітика. Це щось складніше і глибинніше. Майстром цього жанру і тією людиною, яка започаткувала цей жанр в українській літературі, я вважаю Юрія Шевельова. Він публікував свої есеї під псевдонімом Юрій Шерех. Тому фестиваль інтелектуальної книжки називається «Шерех».

Ірина Славінська: Навіщо фестиваль есеїстики?

Оля Гнатюк: Щоб популяризувати цей жанр, щоб зрозуміти, що це таке, щоби залучити трошки молодші покоління. Я розумію, що Юрій Шевельов є батьком есеїстики. Він дебютував у 30-і роки.

Жанр есею вимагає свободи. В 30-і роки він не публікувався як есеїст. Він дебютував як вчений. Лише наприкінці 40-х років, коли закінчився період перебування в таборах для переміщених осіб, він почав публікувати літературні есеї. Три книжки таких есеїв з’являлися від кінця 40-х до 60-х років. Потім вони неодноразово перевидавалися. Сам жанр есею, який вимагає інтелектуальної напруги, не надто популярний. Ми хочемо привернути увагу до цього жанру. В колонці може бути розміщений есей, але є вимоги — літературна витонченість, філософське наповнення і відсутність прив’язки до поточної теми. Потрібно подивитися з висоти пташиного польоту.

Лариса Денисенко: Наскільки ви вважаєте українську науку чи журналістику есеїстичною?

Оля Гнатюк: Мені здається, що останнім часом дедалі більше присутній цей жанр. Він пов’язаний зі свободою слова. В Україні до 91 року з цим було складно, що не означає, що не було есеїстики. Вона існувала в самвидаві.

Якщо подивитися на сьогоднішні майданчики, то їх доволі багато. Наприклад, «Збруч». Також я звертаю увагу на історичні сайти — «Україна модерна», «Історична правда», «Historians.in.ua».

Ірина Славінська: У слухача може скластися враження, що есеї — це щось дуже високочоле і нудне. Але минулорічного лауреата премії Сашка Бойченка нагородили за неймовірно дотепну книжку.

Оля Гнатюк: Привід для есею може бути різний. Іронія і самоіронія — це риса жанру. Якщо автору бракує самоіронії, текст стає однобоким.

Іронія потрібна, як повітря, для того, щоб виживати. Я дуже добре пам’ятаю найважчі часи мого життя. Це був час воєнного стану у Польщі. Це сприймалося просто гнітюче. Кількість жартів та іронічних текстів, які в цей час виникли, була величезною. Як тільки ми починаємо вірити в те, що світ є чорно-білий, ми втрачаємо людську подобу.

Лариса Денисенко: Як буде проводитися відбір робіт?

Оля Гнатюк: Цього року ми маємо старе журі і старе нове журі. Частина старого журі вирішила запросити нових колег до участі в оцінці авторів, які ще не мають книжок.

Перший етап конкурсу есеїв імені Шевельова уже відбувся. 15 листопада минув термін подання книжок на конкурс есеїстики. Ми вже працюємо з надісланими книжками. На початку грудня будемо вперше зустрічатися в старому колі журі.

До 1 грудня автори, які ще не мають книжок, можуть надсилати свої тексти. Умови конкурсу виписані на сайті ПЕН-клубу.