Звіт про статеве насильство в зоні конфлікту: стосується як жінок, так і чоловіків

У студії «Громадського радіо» — член ради коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі» і голова Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимир Щербаченко і координаторка проекту «Сприяння діалогу та примиренню» молодіжної організації «Стан» Ольга Олійниченко.

Олена Бадюк: Скільки тривав моніторинг? Які дані в ньому відображені? На які проблеми ви звертаєте увагу?

Володимир Щербаченко: Моніторинг ми проводили 2 роки, з 2015 року. Звіти, присвячені темі дискримінації жінок, готують декілька громадських організацій. Ми займаємось документуванням тяжких злочинів, які стались в ході збройного конфлікту. Наш звіт концентрується на трьох аспектах. Це гендерно-обумовлене насильство по відношенню до жінок у зоні конфлікту, відсутність належної статистичної інформації щодо цих проблем і неналежний стан розслідування подібних злочинів. Рекомендації, які є у звіті, присвячені проблемам у державній українській політиці. Хоча ми розуміємо, що самі проблеми з’явилися внаслідок військової агресії нашого сусіда.

Тетяна Трощинська: Дуже непросто знайти людей, які готові про це говорити.

Володимир Щербаченко: Так. Інформацію збирати дуже важко. Основним джерелом інформації були люди, які перебували у незаконних місцях несвободи і там піддавалися насильству. Кожна третя людина, з якою ми говорили, сама піддавалася насильству або була свідком такого насильства. Люди складно йдуть на контакт. Потрібен час, щоб людина усвідомила потребу говорити.

Олена Бадюк: Про яку кількість таких випадків вам стало відомо?

Володимир Щербаченко: Ми зафіксували гендерно-обумовлене насильство по відношенню до 22 жінок. Це різні типи насильства: зґвалтування, колективні зґвалтування, погрози, катування з завданням шкоди статевим органам, примусове роздягання, примусове утримування чоловіків і жінок у спільних камерах без окремого доступу до санвузла, ненадання доступу до предметів жіночої гігієни. Але ми фіксували і випадки у ширшому контексті. Це погрози застосування насильства на блокпостах, а також випадки насильства, які мали місце в українських добровольчих батальйонах.

Олена Бадюк: Мова йде не лише про випадки насильства на непідконтрольних територіях?

Володимир Щербаченко: Ні. Ми намагалися фіксувати все. Звичайно, рівень насильства диспропорційний там і тут. Насамперед ці випадки мали місце у 2014-2015 роках. Тоді ситуація була безконтрольною. Але і у 2016 році такі випадки були.

Тетяна Трощинська: Ольга, ви переселенка?

Ольга Олійниченко: Так.

Тетяна Трощинська: Коли ви переїжджали?

Ольга Олійниченко: Вперше ми поїхали за день до того як захопили Донецьк. За місяць ми з чоловіком спробували поїхати туди, аби забрати свої речі. Мій чоловік — іноземець, темношкірий. Ми зіштовхуємось з дискримінацією і в мирному житті. Тоді ми перетинали ворожий блокпост. Якийсь чоловік почав погрожувати нам автоматом і ображати мого чоловіка. Потім він почав перевіряти наші речі. Його коментарі були принизливими. Це тривало 25 хвилин. Коли вони побачили в моїй сумці протизаплідні таблетки, чоловік з автоматом сказав: «Ну правильно, чого від негрів народжувати?» Я дивилась на чоловіка і думала, що ще трошки і він зірветься. Але нас відпустили.

Наші знайомі дівчата нігерійки розповідали про те, що вони у той період теж перетинали блокпост. Бойовики роздягли їх до нижньої білизни і почали публічно принижувати.

Це відбувалось не тільки з жінками. Трьох наших знайомих хлопців роздягнули, побили, забрали всі речі і о 5 ранку відпустили.

Олена Бадюк: Це було на початку конфлікту?

Ольга Олійниченко: Так.

Тетяна Трощинська: Володимире, ви фіксуєте і такі випадки?

Володимир Щербаченко: Так. Тут чітко простежується факт насильства, психологічного в тому числі. Такі випадки складніше фіксувати. Я думаю, вони є досить поширеними, і люди часто не сприймають їх як щось таке, про що варто говорити і розповідати.

Ми збираємо всю інформацію, яка є доступною для того, аби показати, що це явище має місце і цьому треба протидіяти.

Ольга Олійниченко: Іноземні жінки, які тут знаходяться, — це люди, які не дуже орієнтуються в законодавці. Крім того, їм соромно говорити про такі факти. Тому велика частина інформації про це просто замовчується. Мені здається, що наші жінки більш відкриті до діалогу.

Тетяна Трощинська: Чому ви вважаєте, що про це треба говорити?

Ольга Олійниченко: Якщо людина знайшла сили про це говорити, це вже крок вперед. Потім легше усвідомлювати, що з тобою відбувається. Також треба говорити про іноземних студенток. Про це мало хто говорить. Вони — як якась маргіналізована група. Хоча тоді виїжджали тисячі з них.

Олена Бадюк: Чи можна говорити про динаміку проявів насильницького ставлення упродовж розвитку конфлікту?

Володимир Щербаченко: Основний вал цих грубих порушень був на початку військового конфлікту. Зараз держава контролює збройні формування з нашого боку. З того боку відбуваються схожі процеси. Хоча, звичайно, там немає права в цивілізованому розумінні цього слова.

Ми запитували статистику у судових органів, правоохоронних органів і органів прокуратури. Цифри різняться, бо є різні підходи до обрахування. Судова адміністрація, наприклад, не обраховує окремо такі злочини в зоні конфлікту. Сама по собі статистика невелика. Зазвичай йдеться про кілька зґвалтувань. Жертви часто забирають свої заяви. Часом самі правоохоронні органи не хочуть проводити розслідування.

Сьогодні ми говоримо про жінок, але половина з зафіксованих нами випадків у місцях несвободи — це застосування насильства по відношенню до чоловіків.

Тетяна Трощинська: Наскільки правоохоронні органи виявляють готовність розслідувати такі справи?

Володимир Щербаченко: Правоохоронці неохоче беруться за такі справи.

Олена Бадюк: Тобто тенденція в тому, що такі злочини не розслідуються?

Володимир Щербаченко: Такі злочини розслідуються, є певні ді.

Наведу 2 приклади. В обох випадках злочини були здійснені військовослужбовцями Збройних сил України. В одному випадку не було сексуального насильства, але дівчину викрали і певний час тримали в гаражі. Вона написала заяву. Правоохоронці провели розслідування і спустили справу на гальмах. Начальних міліції пояснив їй, що вони ідентифікували злочинців, але вони з автоматами, а у правоохоронців є тільки пістолети. У другому випадку є звинувачення військовослужбовця Збройних сил України у зґвалтуванні неповнолітньої. Якийсь час він перебував в міліції, потім звідти втік і вони не змогли його затримати.

Олена Бадюк: Серед фактів проявів насильства є випадки, які пов’язують з діяльністю спецпідрозділу «Торнадо»?

Володимир Щербаченко: Я чув про такі випадки від солдат, які служили в той час. Люди досі побоюються про це говорити. Кажуть, що є відеозаписи, які зробили свідки чи жертви. Але вони нібито дають право на оприлюднення цієї інформації тільки у випадку, якщо з ними щось станеться.

Олена Бадюк: Чи відомо вам про випадки насилля щодо неповнолітніх дівчат і хлопців?

Володимир Щербаченко: В нас є одиничні випадки відвертого сексуального насильства. Неповнолітні нарікали на якісь елементи гендерно-обумовленого насильства. На початку конфлікту це було масовим явищем. Іноді хлопців принижували патрулі. Часом наших військовослужбовців розміщували в одних гуртожитках з ученицями училищ.

Олена Бадюк: У своєму звіті ви виробили рекомендації щодо державної політики у цій сфері. Розкажіть про них.

Володимир Щербаченко: Необхідно проводити розслідування тих злочинів, які мали місце, незалежно від того, де їх було скоєно — на підконтрольній чи не на підконтрольній території. Також потрібно навести лад у статистиці і фіксувати ці злочини. Відкритим залишається питання надання допомоги жертвам сексуального насильства.