Усе, що привозили до Центру різні гуманітарні організації, видавала людям, ходила туди, як на роботу з 8 до 17 години щодня. Втім, скоро зрозуміла: видачею гуманітарки людей не врятуєш, є багато невдячних, тож покинула цю справу, а потім ще й психологічну реабілітацію проходила під Києвом.
“Багато скарг, багато образ йшло на волонтерів, на центр. Людям робиш добро, а це виливається в якесь жахіття. Ми зрозуміли, що гуманітарна допомога робить з людей соціальних інвалідів. Після гуманітарної допомоги для переселенців ми проходили курс реабілітації в таборі волонтерському «Лісова застава». Це дитячий табір, але туди нас запросили, там проводилася школа волонтерів. Там я ще більше зрозуміла, що треба від цього відходити і розвиватися культурно. Психологи класно попрацювали з нами, там не було мобільного зв’язку, інтернету, то взагалі супер!”, — говорить волонтерка Наталя Шевченко.
Трохи згодом взялася за інше — за культурну інтеграцію як переселенців, так і місцевого населення. Тепер волонтерить після роботи, має команду однодумців, які завжди готові організувати щось самостійно або долучитися до іншого великого проекту.
“У мене є команда, яка готова волонтери ти. Є телефонна книга, якщо якісь пропозиції, якісь фестивалі, відкриваю цю книгу і телефоную. Команда є, вона готова, вона охоче працює, вона здатна проводити щось таке цікаве. І взагалі нікому не важко, люди це роблять від душі – для себе, для міста, для всіх”, — каже Наталя.
На фестивалі, зустрічі чи майстер-класи Наталя тепер ходить по вихідних або вечорах з п’ятирічним сином Арсенієм. Він також допомагає їй у культурних заходах. Волонтерити після уроків приходить і учителька Надія Зубатюк. Взимку вона на волонтерських засадах викладала курс української мови у Центральній міській бібліотеці, зараз занять немає, але паня Надія всіляко популяризує книжку і читання в принципі.
“Сюди волонтером я потрапила тому, що тут ключовим словом було «бібліотека», мене цікавлять проекти, пов’язані з читанням. Тож я вирішила тут попрацювати волонтером. Це робити щось для інших людей, не чекаючи від цього якоїсь матеріальної винагороди, лише моральне задоволення”, — розповідає Надія Зубатюк.
Свого часу волонтери врятували Україну, — вважає пані Надія. І пишається тим, що в Україні сьогодні розвивається культурне волонтерство, а вона є трохи причетною до нього.
Свого часу військовим почала допомагати Юлія Кашина. Бійцям на передову доводилося возити найнеобхідніше — білизну, шкарпетки, їжу. Пам’ятає, як все почалося з доставки звичайної питної води хлопцям у військо. Це було ще у 2014 році, коли водогін розбомбили, навіть попити ніде було.
“У Слов’янську був перебитий водогін, тоді найперша потреба була – вода. Ми показали хлопцям, де набрати можна, частково самі купували мінералку, щоб пити. Тоді з цього все почалося. Потім я вийшла на таких же небайдужих людей у Харкові. Ми приїхали до хлопців, а у них форма погана, штани діряві. Почали потроху гроші збирати, я у харкові закупила мішок форми б/у на складі”, — говорить Юлія.
Зараз у бійців кращі і форма, і їжа. Але завжди бракує маскувальних сіток, тож вона та її друзі продовжують плести. Часто було важко, особливо, коли доводилося втрачати друзів, що воюють за Україну. У таких випадках допомагає добре слово, а ще її хобі — виготовлення ведмежаток Тедді. І різноманітний хенд-мейд.
“Коли є настрій, я сідаю шити ведмежаток Тедді. Усі, хто тут живе, потребують підтримки психологічної. Їздять вони на передову чи ні, але всі у цій ситуації. І вона безслідно не проходять — для когось менше, для іншого більше, але допомога тут всім потрібна, ми довго з цього виходити будемо після того, як завершиться війна. Сподіваюся, нашою перемогою”, — говорить Юлія про те, що не лише їй як волонтеру, а багатьом людям на Донеччині і Луганщині потрібна психологічна допомога.
Наталя Поколенко з Донеччини для “Громадського радіо“