Громадське радіо
Командир першої штурмової роти ДУК Правий сектор Да Вінчі. Свій позивний він отримав ще до війни. Дмитро, саме так звати цього 21-однорічного бійця, мав стати художником. Але ще у листопаді 2013 полишив малювання, поїхавши на Майдан, а згодом опинився і на Донбасі. У складі добровольчого батальйону, у віці 18 років, брав участь у перших запеклих боях:
«Так, перше зіткнення було в районі Слов’янська, потім ми в районі Красноармійська заїжджали. А вже більш серйозні бої були за Карлівку, Піски, Авдіївку, Савур-Могилу. Багато населених пунктів, де приймав участь наш підрозділ».
Він був одним із наймолодших з тих, хто виїжджав у зону АТО. Свій бойовий досвід здобував у найгарячіших точках фронту, тривалий час тримав оборону під Донецьким аеропортом, у Пісках. Уже там у його розпорядженні було ціле відділення – десятеро людей. Тоді ж «Да Вінчі» був серйозно поранений:
«Осколкове, ключиця поломана, ребра. Осколки трохи біди наробили, місяць я побув у лікарні. Потім кілька операцій зробили мені, потім я повернувся і став командиром взводу. І лютий 15-го – я став командиром роти, так і до цього часу».
Від перших днів і донині Дмитро лишається добровольцем. Його побратими з повагою та захопленням відгукуються про командира. До нього в підрозділ часто приходять колишні військові зі збройних сил. Переваги саме такої – добровольчої – структури для «Да Вінчі» очевидні:
«У нас у підрозділі по ієрархії, по посадах, так як і в ЗСУ. Але менше бюрократії, менше папірців, усе на добровільній основі, більш побратимські відносини і з півслова один одного розуміємо».
«Да Вінчі», який пройшов шлях від рядового бійця до командира, воював пліч-о-пліч з бійцями збройних сил, і тепло про них відгукується. Однак, зізнається, що його обурюють дії командування ЗСУ, а надто зараз, у період так званого перемир’я:
«За добу у нас вісім «300-тих» у районі промзони, один «200-й». І це перемир’я. «Сєпари» гатять, стріляють, ранять, вбивають. На це навіть заборона стрілять «АГС-ом» (станковий гранатомет).
Мене дуже нервує ця ситуація тому що хлопці гинуть, хлопців поранених багато, і дуже я розчаровуюся. Я би не зміг служити в Збройних силах, як патріот України підпорядковуватися тупим наказам «не відкривати вогонь у відповідь». У мене є відчуття побратимства за людей, за яких я відповідаю. Є ворог, який стріляє в мене і моїх бійців. І не давати відсіч йому? Тим більше ми на своїй землі. Ми маємо однозначно їх звільняти і йти вперед, витісняти».
«Да Вінчі» роз’яснює, що зберігання повного режиму тиші з боку української армії дозволяє супротивнику відновлювати сили і добряче окопатися. За останні місяці, пояснює Дмитро, бойовики не лише відновили свої опорні пункти на підступах до окупованого Донецька, а й надзвичайно укріпилися.
… «Сєпари» настільки щільно окопалися, що вибити їх з позицій буде надзвичайно складно. Ми їх місяць-півтора вибивали з ближніх позицій, щоб були менші втрати в нас, вони зараз набудували такого! Я коли заходжу на позиції, я просто в шоці. І вони чекають моменту, коли нормально вдарити чи що. «Сєпари» добре укріпилися, а цього не можна було давати їм робити.
Перебуваючи на фронті з 2014 року, командир «Да Вінчі» інколи таки заїжджає до інших регіонів України, до Києва – і йому здається, що більшість тамтешніх людей живуть, як і раніше, майже не пам’ятаючи про війну. Однак полишити свою боротьбу він не може:
«І воюю тут я за землю, за людей тих, які ще не продалися, які допомагають. У принципі, ми завдяки волонтерам, які нас одягають, годують, боронимо свою країну».
Щойно журналісти в розмові з «Да Вінчі» згадують словосполучення Мінські домовленості, боєць відповідає згадкою про Іловайський котел, бої за Дебальцеве та Донецький аеропорт:
«Де був Мінськ, коли котел був? Де був Мінськ, коли був Іловайськ, Дебальцеве, аеропорт, коли наших хлопців розстрілювали? Нема цього Мінська. У нас кожного дня гинуть хлопці, або є поранені».
Раз по раз командир штурмової роти «Да Вінчі» повторює, що звільнити українські території можна тільки військовим шляхом. Одним із девізів, яким Дмитро керується по життю є заповідь з декалогу українського націоналіста: «Або здобудеш українську самостійну державу, або згинеш у боротьбі за неї». Втім, під словом «боротьба» він розуміє і зусилля для справжніх реформ країни:
«Це ще багато років роботи нашої пройде. У нас в країні ще багато чого треба робити. Перш за все, треба вигнати ворога з нашої землі. Боротьба за Україну може тривати ціле життя. Залежно на якому етапі вона закінчиться для тебе. Загинувши чи сидячи у в’язниці. Головне зрозуміти це і не ламатися. Треба боротися, як би тобі важко не було».