Фермер-переселенець виїхав зі Щастя разом з господарством

Ахмед був змушений залишити рідний дім і господарство, яке розвивав роками. Винайнявши вантажівки, він вивіз зі Щастя худобу, зерно, техніку та інші статки і приїхав з рідними на Полтавщину.

«В Щасті я жив, виходить, близько восьми років. Через війну переїхали сюди. Найняли вантажівки, дві довгоміри-іномарки, взяли техніку свою, трактор, домашні речі, лафет, ланцюг, косарку та худобу», — розповідає вимушений переселенець.

«Виходить, це вже другу війну бачили: одну — в Грузії, зараз тут. Дай Бог, буде нормально. У лютому я приїхав у Полтавську область — тут є знайомі мої. Об’їздили всю область, і нічого не знайшли. Три доби шукав собі місце. Думав, ні то й ні, поїду назад додому. Голова райадміністрації (тоді він працював заступником голови) Опряткін Сергій Михайлович — дай Бог йому здоров’я, щастя, радості — дуже добре, тепло зустрів мене. Півгодини посиділи — він телефонував, скрізь телефонував… Приїхав Хворост Михайло Петрович. За добу ми знайшли це місце тут», — додає Ахмед Камалов.

Місцевий фермер Михайло Хворост допоміг переселенцям знайти землю в Чутівському районі площею 2 га. Ахмед каже, що для випасу худоби йому необхідна територія в 25 разів більша, проте поблизу немає таких великих за площею вільних земель.

Тому поки що сім’я фермерів змушена розташуватися в с. Новофедорівка, що неподалік Чутового, у старенькій домівці, умови проживання в якій залишають бажати кращого. З ранку до пізнього вечора батько та сини важко працюють, аби підтримувати господарство.

«Тільки і знаємо: ранок, вечір, спати, рано, вечір, спати… Більше нічого не пам’ятається. Таке життя… Хочеться забути і не згадувати. У Луганській області з нуля розпочинали. Тільки-тільки на ноги піднялися. Думали: все, Слава Богу, будемо працювати добре. Переходили вже на механізацію. Земля в мене була велика, гарна. Випас, сінокіс – усе було. А тут ні випасу, ні сінокосу — нічого немає. Там квартира у нас у Щасті, а поруч зі Щастям у селі — ферма, хата. Все там є. Та я навіть не хочу згадувати», — каже голова сімейства.

Про минуле чоловік згадує з болем. Скаржиться, що знову розпочинати все з нуля — дуже важко.

«Ну як ви думаєте — все покинути, поїхати кудись у чуже місце, заново починати працювати — кому це приємно? Усе чекали, думали, але потім… Яке там перемир’я. Довелося хочеш не хочеш виїхати. Там уже все заморожене».

На Полтавщині Ахмед з синами розводить биків на м’ясо. На цьому і заробляють кошти, щоб годувати сім’ю.

«Я биків тримаю. М’ясом займаємося — яловичиною. Купуємо з ферм або в населення, півтори роки тримаємо, вирощуємо, а потім здаємо. Ми не м’ясники — лише вирощуємо та здаємо», — розповідає фермер.

Онука Ахмед вчить любити країну, в якій тепер мешкають вимушені переселенці. Трьохрічний Заур вже вивчився фразам: «Слава Україні», «Героям Слава» і знає деякі вірші українською мовою.

Про війну голові сімейства говорити болісно. Тим паче, що Україну грузин вже встиг полюбити.

 «Сильно хотіли російську мову. А хто нам забороняв? А цим… чиновникам, чи як їх назвати — потрібен же привід якийсь, з чогось почати. Ось і почалось. Зараз страждають — нехай страждають. Подивимося, хто їм буде це все відбудовувати. Одні руйнування. Слава Богу, виїхали ми. Дах є, живемо, працюємо. Україна — гарна країна. Вона роботяг годує. Треба працювати», — переконаний уродженець Грузії.

Анатолій Мележик і Людмила Гудзь, програма “Люди Донбасу” для “Громадського радіо“