«Найбільші заручники цієї війни — діти», — військовий кореспондент

Об’їздив майже всі населені пункти зони проведення антитерористичної операції. Впевнений: це не героїзм і не місія, а просто робота журналіста.

— Славо, коли і чому вперше поїхав на фронт?

— Це було, коли тільки-но почалося все на Донбасі, коли ще на околицях Слов’янська були перші бойові зіткнення. Ми поїхали просто подивитися, що там відбувається. Ми тоді взагалі не розуміли, що вже почалася війна. Все не виглядало, як війна. Здавалося, що це на день, на два, на три – не більше. Ми ще зовсім не розуміли тієї небезпеки.

— Чи пригадаєш, в яких містах і селах зони конфлікту тобі довелося побувати?

— Щоденно ми насправді там жили. Починаючи десь з травня 2014 року і до вересня-жовтня 2014 року ми, в буквальному сенсі, там жили. Ми їздили по усій лінії фронту. Я пам’ятаю потім навіть приїхали і з цікавості порахували. Ми проїхали тоді 14 000 кілометрів по усій лінії фронту. За літо 2014 року. Відзняли 72 години відео. Це багато роботи. Їздили ми усюди, можна усю карту перелічити. Легше сказати, де не були. Не були у Волновасі і в Маріуполі. Все інше, мабуть, об’їздили.

— Скільки років ти вже працюєш в журналістиці?

— Десять. Цього року ось виповнилося десять років.

— Чи спадало тобі на думку хоча б раз за ці десять років, що доведеться працювати у бронежилеті?

— Ні. Навіть просто у бронежилеті. Не те, що працювати на війні. Навіть думки працювати у бронежилеті не було. Для нас це у мирний час взагалі була якась забавка. Інколи раз-два на рік ми кудись виїжджали на показові навчання армійців, військових і т.д. Виїхати, познімати, як стріляють… Але що це може бути у твоїй країні, що це може бути в тебе під боком, що це може перекинутися на твій дім, ніхто і подумати не міг.

— Як журналісту, який працює в умовах війни на території своєї країни, зберігати нейтралітет? І чи він взагалі потрібен?

— Потрібен. Коли ти там, коли ти репортер, знімаєш, коли це твоя робота, ти не маєш права комусь симпатизувати.

Крім того, дотримання стандартів дуже допомагає працювати в таких зонах конфлікту. Чому? Буденні речі: журналіст не має права працювати в зоні конфлікту у військовій формі. І задля власної безпеки, щоб тебе не переплутали, і для того, щоб ти міг вільно спілкуватися із людьми, які опинилися в зоні конфлікту.

Ті, хто приїжджали в зону АТО у військовій формі, камуфляжі, приїжджали з армійцями на їхніх машинах, дуже часто їм було важко працювати із мирним населенням, тому що їх вже сприймали як українських силовиків.

— Що для тебе є найпріоритетнішим у роботі на війні?

— Власна безпека. Жоден кадр, жодна фотографія, жодна хвилина відзнятого відео не варта твого життя.

— Про що найважче розповідати аудиторії?

— Особисто мені було найважче розповідати про дітей в зоні АТО.

— Як розповідати про дітей в зоні АТО?

— Я працюю у «Надзвичайних новинах», тому бачити смерть уже звикли, мабуть. Тому особисто мене не смерть найбільше лякала на цій війні. А бачити дітей у розбитих підвалах, на узбіччі доріг, коли хлопчики 3-4 роки граються гільзами, коли хлопці у 6-7 років можуть тобі розповісти про зброю: що є автомат, що є кулемет, який треба надягти бронежилет і куди треба бігти. Спілкуватися із такими дітьми, по-людськи, і страшно, і сумно, що вони опинилися в такій ситуації йти на війну чи не йти на війну – це вибір кожної дорослої людини. Дорослі люди, які опинилися в цих обставинах, мирне населення, знову ж мають свій вибір: вони можуть втекти, поїхати. Вони теж роблять вибір чи залишатися вдома, чи шукати більш безпечне місце. А діти – заручники. Вони найбільші заручники цієї війни.

— Чому журналісти, попри пряму загрозу здоров’ю і життю, знову і знову повертаються на фронт?

— А це наша робота. Це наша робота, це наш обов’язок. Ми маємо там працювати, люди мають знати, що там відбувається. Без пафосу. Це не якась місія, сенс життя – побувати на війні. Це наша робота, ми маємо це показувати.

— Як ти вважаєш, журналісту боятися в зоні АТО добре чи погано? І якою має бути межа?

— Це мої внутрішні відчуття: коли ти працюєш там, ти не маєш часу на страх. Шосте чуття, мабуть, теж є, починаєш на фронті у нього вірити. Я ось згадую: коли тільки починалися найзапекліші бої біля Донецького аеропорту, ми приїхали і нам армійці пропонували: «Ось в нас зараз декілька БТРів йдуть на Донецький аеропорт. Там ще жодного журналіста не було, жодного центрального каналу не було. Ви сідаєте до нас в БТР, ми вас веземо до Донецького аеропорту, і ви знімаєте». Дуже спокусливо! І ось цей професійний азарт, починаючи від того, що там відбувається найцікавіше, і ти маєш бути там. Тим більше, ти можеш там побувати першим, це взагалі супер, ексклюзив і т.д. Для цього треба було пересісти до БТРу. В мене було суворе правило, ми з оператором його суворо дотримувались: ми ніколи не їздимо на військовій техніці. Я тоді відмовився. І відчуття якесь таке було: ну добре, не треба, не зараз, дуже небезпечно, не треба зараз їхати. А коли ми дісталися до бази, телефонують армійці: «Прикинь, от ви відмовилися їхати на БТРі, а в нього було пряме попадання з танку, усі хлопці загинули». І ти розумієш, що міг бути там, і тобі стає страшно.

Поки ти там, поки на передовій, поки працюєш, не так сильно відчуваєш страх. А коли повертаєшся і чуєш, що хтось з хлопців загинув, які ще кілька годин були з тобою, розмовляли, ось тут в тебе починають тремтіти руки. Є таке.

— Чи можеш ти сказати, що війна тебе змінила?

— Вона всіх змінила. Війна змінила тих, хто потрапив туди. Як саме змінила, я не скажу. Поки війна не скінчиться, я намагаюся дуже глибоко в собі оте не копати. Немає часу на це, треба працювати. Щонайменше, сивини там нахапався. До цього не було, а ось за літо там – так, з’явилася сивина. А що сталося всередині?

Чесно скажу: я зараз намагаюся не копатися всередині, бо немає на це часу і не потрібно це зараз. Зараз треба працювати. Аналізувати, як ми змінилися, що з нами сталося ми будемо, коли все закінчиться.

— Славо, ти також фотографуєш в зоні АТО. Який основний месидж твоїх світлин? Що ти хочеш передати?

— Просто є щось, є якісь деталі, які тебе чіпляють як людину, не як журналіста. Помічаєш якісь деталі і хочеш ними поділитися, показати. Десь танк у нічному соняшниковому полі. Ти стоїш і дивишся: соняшник, який у тебе завжди асоціювався з мирною Україною, з мирним небом. І тут в тих соняшниках танк, який захищає країну. Фотографував дітей, які гралися у воронках з-під снарядів.

Інші фотографії, навпаки, інформативні. Одного разу ми потрапили на базу десантників. І вони якраз притягли на базу розбиту БМД (бойову машину десанту). І казали: «Хлопці, ідіть сфотографуйте, бо це явний доказ того, що російські військові тут. І показують на цій БМД затертий трикутник, який є пізнавальним знаком російських десантників.

— Яку фотографію ти ніколи не зробиш?

— Я ніколи не буду знімати і ніколи не буду показувати вбитих людей. Звісно, потрапляють вбиті у кадр так чи інакше. Інколи. Але ніколи-ніколи я не буду фотографувати крупно, великим планом, детально, з усіма фізіологічними подробицями. Як би там не було, це люди, це загиблі люди. Неважливо, військові, мирне населення, найманці – це люди.

— Чому важливо розповідати не лише про військових, а й цивільне населення в зоні АТО?

— Бо вони заручники цього. Моє завдання — донести інформацію, що там залишається мирне населення, що в цього мирного населення вже немає їжі, немає,  де жити, можуть чи не можуть вони звідти виїхати. Якщо можуть, чому не виїжджають. Якщо не можуть, чому українська сторона не допомагає їм, не сприяє. Моє завдання — донести інформацію,що там знаходиться мирне населення та в яких умовах.

— Як ти відпочиваєш від роботи?

— Та ніяк. Я постійно в роботі. Не пам’ятаю, хто це сказав: «Як я відпочиваю від роботи? Я не напрягаюся». Мені подобається моя робота. Справді. Нема в мене хобі. Робота в мене одночасно і робота, і хобі. І це круто, мабуть.

— Яке твоє життєве кредо?

— Життєве кредо я відверто «стиряв». Десять років тому я почав працювати у Харкові в медіа-групі «Об’єктив». Це творіння Зураба Аласанії. Тоді я від Зураба Григоровича почув дуже класну фразу: «Делай, что должен, и будь, что будет». Ця фраза якось запам’яталася. Отак і живемо. Делаєм, что должни, и будь, что будет. 

Анастасія Шибіко із Харкова, програма “Люди Донбасу” для «Громадського радіо»

 Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація необов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.