Не вистачає луганської пенсії, тому і оформлюємо українську – пенсіонерка

Біловодськ – селище у 70 кілометрах від лінії розмежування та активних бойових дій у Станиці Луганській. З іншого боку – 50 кілометрів до російського кордону і 300 – до Ізварино (контролюється “ЛНР”)

Тут кілька тисяч мешканців, і саме в цьому районі зареєстровано найбільше вимушено переміщених осіб – переселенців.

Пів на сьому ранку. Вівторок. Я прямую до двох, як виглядає, найбільш затребуваних закладів Біловодська – управління соціального захисту населення та пенсійного фонду. До початку робочого дня ще півтори години. Але під дверима вже черга. Тут чатують ті, хто приїхав переоформити пенсію з неконтрольованих Україною територій і ті, кому треба подовжити довідку переселенця. Рано-вранці пробую зайняти чергу – мій номер 172. Якщо щонайменше двічі з’явлюся на перереєстрацію, повідомляє мені літня жінка з черги.

“Треба на перереєстрацію. – О котрій?  – Сьогодні, мабуть, о четвертій, а завтра о шості. – В 6 і в 4? – так, 172-а”.

Такі черги на кілька днів тут явище звичне. Найбільше – біля Пенсійного фонду. Все через те, що Біловодськ став чи не найзатребуванішим центром реєстрації переселенців. Сюди їдуть цілими родинами, але, як розповідають місцеві мешканці, залишаються одиниці. Через брак роботи та житла для довгострокової оренди. Але саме сюди так звані перевізники везуть людей для поновлення соціальних виплат – а до них нині віднесли навіть пенсії. Часто люди навіть не знають нові назви декомунізованих вулиць та імена власників житла, де їх зареєстрували. Вони приїздять на кілька днів аби врегулювати бюрократичні проблеми. Чи не на кожному стовбі тут об’яви: житло подобово. Такого сервісу ще два роки тому у Біловодську не було.

Тут, у черзі під управлінням соцзахисту, «пенсійні туристи» говорять про свої проблеми без остраху. Але і ім’я не називають. Дві жіночки за 60 розповідають мені, як саме отримували довідку переселенця.

“Мені цю адресу дали, я її написала і навіть не знаю, чи вона існує в природі. – Я прийшла перевірити свою адресу лише тому, що той будинок, де мене зареєстрували, давно вже проданий, розвалений і там такий бур’ян, там ніхто не живе. – Мені дали адресу так, від ліхтаря. – А повинна бути адреса нормальна, знати ім’я своєї хазяйки… – А тоді не вимагали! – І якщо прийде перевірка, щоб ця хазяйка подзвонила, і щоб протягом 3 днів сюди прийшла і показалася, що ось вона я”.

І таких псевдопереселенців тут кожного дня – сотні, розповідає начальник управління соціального захисту Біловодської райдержадміністрації Світлана Кузніченко. Попри те, що на дверях закладу висить велика об’ява – прийомі дні понеділок, вівторок, середа – сюди їдуть п’ять днів на тиждень. За день соціальні робітники приймають до 200 людей. З переселенцями працює лише три спеціаліста, розповідає Світлана Кузніченко.

“Нам взагалі важко працювати, тому що така маса людей. Ми просто фізично не встигаємо це все робити в тому режимі, в якому повинна проводитися робота. А все бігом, бігом, бігом, бо людей багато, їх всіх треба прийняти, помилки бувають, і ми не встигаємо свою паперову роботу зробити, тому що у нас постійний потік людей”.

Люди їдуть аби отримати статус переселенця, а після – аби його підтвердити. Адже без цього вони позбавляються усіх соціальних виплат, до яких зарахували і пенсії. Мої вранішні співрозмовниці теж приїхали за підтвердженням статусу. Вони вже звикли до нового життя на непідконтрольній території, але зізнаються: грошей на життя катастрофічно не вистачає.

“У нас як би пенсія… пенсія є. Але вона не пенсія, а як допомога. Вона один до двох йде (одна гривня до двох рублів). Якщо хоча б один до трьох, то можна вважати, що була пенсія. А вона йде один до двох. Мало. Нам не вистачає луганської пенсії. Тому ми сюди їздимо. Якщо б нам вистачало, ми… навіщо нам ця українська пенсія потрібна! Не вистачає. Тому сюди їздимо”.

Начальник управління соціального захисту Біловодської райдержадміністрації Світлана Кузніченко підтверждує: в Біловодському районі і справді багато таких ось «мігрантів». Але законом таке і не заборонено, пояснює правові колізії Світлана Кузніченко.

“На сьогоднішній день 49 з половиною тисяч. Грубо. – А населення Біловодська? – А населення Біловодська 22 з половиною тисячі. Перебування ми перевіряємо. Тому що довідка передбачає, згідно з законодавством, та в довідці написано: відповідно до фактичного проживання – перебування. Ось на момент складання акта або в момент перевірки людина може перебувати, вона знаходиться за цією адресою. Через два-три дні вона поїде, але на момент складання акта вона перебувала за адресою, тут нікуди не дітися, ми підписуємо, складаємо цей акт”.

Кузніченко розповідає: про те, що на переселенцях у прифронтових районах роблять бізнес – знають. Але завадити не можуть. Прописку продають власники квартир, самих людей привозять за дурні гроші таксисти. Так тут вже 2 роки. Проте зовсім нахабних порушників закону тут знають. Ними займаються правоохоронці, розповідає Світлана Кузніченко, адже за однією адресою реєструється інколи по сотні чоловік.

“Та є і по 100 осіб, та по 50 чоловік, але вони ж не одночасно бувають. Вони сьогодні 2-3 людини, завтра 2-3, вони побули 2-3 дні і поїхали. А потім наступні приїхали, а адресу вказують ту же. Найбільше у нас було 107 осіб. Там займалися органи за цією адресою, власником цього житла”.

Кузніченко зізнається: справжніх переселенців в районі не більше тисячі. Вони отримують виплати на компенсацію оренди, працюють і вже фактично стали «своїми». Але і контроль за ними – інший, адже на їхнє утримання витрачаються бюджетні кошти, зазначає Кузніченко.

“У нас дуже суворий контроль за виплатами переселенцям, які переїхали, у нас їх близько 1000 чоловік, це ті, які дійсно проживають тут, у Біловодському районі, діти яких ходять до школи, садочків, літні живуть у родичів, дітей, або діти приїхали до рідних, і вони залишилися тут і живуть”.

До таких сусідів біловодчани ставляться з повагою. Юлія Мажула сама чекає чоловіка з армії та навіть уявити собі не може, через що довелося пройти переселенцям.

“Ось у мене донька, вона зараз в перший клас піде, в садочок ходила, у неї в групі було десь діток 5 саме переселенців. Тому у нас тут дуже багато тих, які переїхали у зв’язку із ситуацією, що склався, багато дуже і приїжджих, і родичів приїхали, і просто мені їх шкода, якщо чесно. Тому що кинути все кинути і поїхати в нікуди – це дуже важко. Коли люди наживали роками там квартири, майно. Це дуже, звичайно, важко. Я б не знаю, як би я, якби довелося тікати звідси, я не знаю, як би це все пережили. Дуже важко, якщо чесно. Щиро мені їх шкода. Але я сподіваюся, що війна не буде вічна, вони все відбудують, і будемо жити щасливо і довго”.

Аби і справді виконувати свою роботу сумлінно, каже Кузніченко, до штату треба додати хоча б кілька інспекторів. Тим, що зараз працюють, вдається відсіяти до 60% псевдопереселенців. Проте черги під пенсійним фондом чи управлінням соцзахисту населення це не скоротить, адже поки статус непідконтрольних територій не буде остаточно визначений, проблеми з правовим врегулюванням статусу самих переселенців залишаться. А отже, роботи у соцпрацівників не поменшає.

Ганна Снєгіна, Біловодськ, «Громадське радіо»