«Ребёнок потерял сознание прямо на линейке — испугался», — мама з Луганська про обстріли

Ірині Васильченко 37 років. У червні 2014 року вона народила третю дитину. У цей же час в Луганськ почала заїжджати військова техніка, розгорнулися бойові дії, стрілянина, авіанальоти. Якийсь час мати з дітьми переховувалася в підвалі, проте згодом зрозуміла, що залишатися в місті надто небезпечно. Одного разу, коли за ніч сирена тривоги пролунала 15 разів, Ірина вирішила залишити все та сісти на найближчий потяг до Києва.

«Настеньку я родила 11.06.2014. На второй день нас выписали, потому что уже начались военные действия, начала заезжать техника и всё остальное. Мы думали, что это всё пройдёт, но на пятый день уже началась стрельба, авианалёты. Мы месяц прятались в подвале дома — думали, может оно как-то пройдёт. Куда ехать? Родственников нет. У меня только мама, брат, муж — все остались дома. Нас посадили на поезд и отправили», — пригадує Ірина події минулорічної давнини.

Проте до столиці вона так і не доїхала — на станції в Полтаві її разом з трьома дітьми зустріли волонтери та запропонували допомогу.

«Когда у нас наступила война, мы уехали на предпоследнем поезде. Последняя остановка была Киев. Дай Бог хорошим людям, которые нам помогли, нашли нам волонтёров. Мы вышли в Полтаве, нас встретили, оформили здесь мой статус переселенца», — розповідає жінка.

Спочатку Ірина з дітьми проживала в гуртожитку, потім житло надала благодійна організація «Світло надії». Ще пізніше назбирала коштів та орендувала нове помешкання.

«Сперва поселили в общежитие, мы прожили там месяц. Потом нас красиво попросили уйти. Нас приняло «Світло надії». Мы там прожили почти полгода, нам там очень сильно помогли. Мы подсобирали денег и уехали жить на квартиру. Мы живём в Полтаве уже год и четыре месяца», — каже Ірина.

Повертатися на рідну землю сім’я боїться: у Полтаві тримає страх.

«Поехать домой мы не можем, потому что страх у нас остался. Вот у меня Костик учился в школе, в том году заканчил девятый класс, был праздник. Когда начали стрелять, ребёнок потерял сознание прямо там, на линейке — испугался. Всё равно этот страх ещё не ушёл. Нам очень страшно, я боюсь домой возвращаться», — пояснює вимушена переселенка.

На проживання держава щомісяця виділяє 2400 грн. На ці кошти Ірина орендує приватний будинок разом в з ще однією сім’єю. У вітальні чимало дитячих іграшок — усе це допомога небайдужих волонтерів.

Старший син Ірини Костя вступив до місцевого училища, молодший Даня відвідує школу в Яківцях. Тут діти знайшли нових друзів, але і старих не забувають — підтримують спілкування через Інтернет.

«Костик закончил школу, 9-й класс, и поступил в Полтаве в 23-е училище. Даню мы перевели в 24-ю школу в Яковцах, когда переехали. Очень хорошая школа, нам очень понравилась. Даже украинская, но мы уже привыкли. Конечно, путаемся чуть-чуть, но привыкли», — розповідає мати про адаптацію дітей на новому місці.

Надворі та на підвіконні Ірина висадила деякі овочі — пристосовується до життя в нових умовах.

«Мне 37 лет, я вот наживала-наживала сколько, всё бросила и уехала — и работу, и всё остальное. Мы сюда поздно переехали, посадили огруцы. На окошке даже есть помидоры. У нас тут бабулька через дорогу живёт – она летом и огурцы нам приносила, закрывали. Мы каждый день надеемся: вот мы поедем домой, вот поедем домой. И так началось с огурцов, закончилось помидорами, потом покупкой лука, картошки. В общем, на зиму запаслись», — додає Ірина.

Головне, на що сподіваються вимушені переселенці — що нарешті настане перемир’я, і сім’я зможе повернутися додому:

«Мы ждём, что всё закончится, будет перемирье, мир над нашими головами и мы все вернёмся домой.  Мы же не можем всю жизнь ходить по квартирам, когда есть свой дом. Мы бы с удовольствием, если было бы наше, своё, если была бы возможность там продать… Но там ничего не продашь. Вынуждены здесь сидеть», — підсумовує жінка.

Анатолій Мележик і Людмила Гудзь програма “Люди Донбасу” для «Громадського радіо»

Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація не обов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.