«Смерть потрібно показувати, війна — це смерть», — фотокореспондент

«Громадському радіо» військовий фотокореспондент розповів про особливості роботи на війні, що і як варто показувати, та чи є для нього щось дорожче за фотографії.

— Олександре, коли Ви зробили свої перші світлини конфлікту на сході України?

— Це було 4 червня 2014 року. Вертольотом із Дніпропетровська ми полетіли в штаб АТО в с. Довгенькому біля Ізюма. Ми відвезли їжу, якусь допомогу, боєприпаси до одного місця, близько від Довгенького. Летіли ми низько, вертоліт МІ-8 відстрілювався. Як тільки сіли, виявилося, що ми були на горі Карачун. Цей день почався для мене десь о 07:30 годині.

Ми були на аеродромі. Вийшов заступник командира вертолітного загону 16 бригади армійської авіації, яка стояли тоді у Дніпропетровську. Ми з ним розмовляли, в цей час якраз йому на рацію прийшло повідомлення: «Два 24 на вимушену». Я зрозумів, звичайно. Військовою мовою це означає, що збили два вертольоти МІ-24.

— Починаючи з 1992 року, Ви знімаєте війни по цілому світі. Чи відрізняється робота в умовах війни, для Вас особисто, в Україні та деінде?

— Звичайно, відрізняється. По-перше, в емоційному плані. Тому що коли ти знімаєш десь за кордоном, це чужа війна. Ти знаєш, що літаком через три години ти можеш бути в Києві, в мирній країні. Ну тут теж можна «Хюндаєм» за 6 годин. Так цікаво, «Хюндаєм» їздити на війну, в комфортних умовах. Ти теж можеш повернутися в мирний Київ, але це одна країна, це моя країна, я бачу людей,це мої люди. Дуже важко це емоційно переживати. Зараз я звик уже, мені здається.

— Що для Вас є пріоритетним у фотографуванні війни?

— Це дуже цікаве і складне питання. Війна. В чому може виражатися війна? Діти, які зустрічають своїх батьків, що повернуся з війни, в Києві чи у Полтаві. В них емоції, сльози – це теж війна. Чи поранені військовики у госпіталі. Там теж багато сліз, багато горя — це теж війна.

На мій погляд, війна — це війна, війна там, де стріляють. Все інше – це похідні явища від війни. Для мене пріоритетом є сама війна, я хочу бути на передовій. Зараз нема такої яскраво вираженої передової, але коли тривали бойові дії, я хотів бути там. Мені здається, можливо, ці фото не такі емоційні, тому що там нема дітей, які плачуть. На передовій є тільки військовики, їхня напружена робота, яку ти не завжди можеш зняти. Та й для того, щоби потрапити туди, куди ти хочеш, треба подолати багато перепон, але це вдається. Для мене пріоритет — це війна. Війна, як війна.

— Боятися на війні — це добре чи погано?

— Я довго на фронт збирався. Спочатку хотів поїхати до вертольотчиків, вони в Конотопі стояли, там було багато моїх знайомих. Поки я зібрався, вони перемістилися до Чернігова, я приїхав туди. Там був Володимир Михайлович Пастухов. Коли я приїхав, його там вже не було. Але розповідали, що він вишикував льотчиків, солдат і сказав: «В країні почалася війна, ви всі будете вбиті, або не будете. Як ляже карта, як складеться ваша доля. Ви повинні бути до цього готові. Ви готові до смерті на війні?». Я це запам’ятав.

Коли ти їдеш на війну, ти мусиш бути готовим. Звичайно, кожна людина сподівається на краще, що все буде добре. Але ж невідомо, що на тебе чекає, де впаде та міна, де куля просвистить. Це можуть бути зовсім спокійні ситуації. Я можу привести приклад: фотограф Сергій Ніколаєв, який загинув в Пісках.

— Що Ви кажете своїм рідним, коли їдете на фронт?

— Моя дружина, донька, мій син, мама вже пережили фронт до фронту. Мене поранило на Грушевського, граната розірвалася біля ноги, ця історія складається із двох аспектів: медичний — поранення і другий, не менш важливий, — міліцейський. Тоді діяв відомий закон («16 січня»), до моєї квартири рвався міліціонер, хотів арештувати мене. Я не відчинив двері. Дружина і син дуже хвилювалися. Я живу у будинку, де є консьєржка, ми не звертали увагу раніше, чи зачинені двері. Але з тих пір син постійно замикає двері. Що кажуть? Звичайно, вони дуже хвилюються: і дружина, і син, і донька. Але коли ти повертаєшся додому, це такий феєрверк щастя в сім’ї!

— Сьогодні кожен своїм смартфоном може робити фотографії, доволі якісні. Як в такому великому потоці фотографій вижити справжній документальній якісній світлині?

— Я за смартфони, за те, щоби люди знімали багато. Тому що журналіст збирається, аби потрапити кудись, а там постійно на передовій є військовик, який це все переживає, який це все бачить. Йому не треба нікуди бігти — він просто знімає. Я знаю декількох військовиків-фотографів, які знімають дуже добре, вони роблять і відео, і фото. Тому, мені здається, смартфон дає дуже якісну картинку, і це має право на життя. Більше того, мені здається, треба якимось чином зібрати ті фотографії з війни, ті відео, які знімали солдати. На фронті мені показували багато страшних, жахливих відео з тих місць, де журналісти не були, і не могли там бути.

— Що Вам найважче фотографувати на фронті?

— Я довго займаюся фотографією. Мені нічого не важко знімати, найважче — потрапити в потрібне місце. Але якщо я потраплю туди, якщо мені дають дозвіл «знімай, будь ласка, все, що ти хочеш», то мені нічого не важко.

Але є проблема, я хочу про неї сказати. В перші дні війни або, скажімо, в перший рік війни, коли ішли жорстокі бої, журналістам важко було потрапити на війну. Це проблема. Я знаю фотографів, які хотіли потрапити на війну, і вони повинні були потрапити туди і повинні були знімати. Це історія України! Дуже тяжка, але історія України. Реально було потрапити в добровольчі батальйони. Тоді про них було багато у пресі, а про Збройні сили України — мало. Про Збройні сили просто не було змоги робити.

— Коли і як воєнному фотокореспонденту зображувати смерть? І чи взагалі варто?

— Я такий журналіст, як і Ви, як багато фотографів. І раптом ми стали воєнними журналістами. Тим не менш, це має право на життя. Фото, відео смерті – в якійсь мірі це важке запитання. Але я вважаю, що потрібно це показувати. Адже це війна. Визначення війни одним словом «Війна – це смерть». Все інше – похідні явища від цього.

Я знімав, коли був вихід із Дебальцеве. Там були дуже страшні кадри. Це було в одному з батальйонів 30-ої бригади. Вони тільки-но приїхали в Артемівськ, і з ними було декілька двохсотих. Я знімав. Дякую командиру, який дозволив це знімати. Це такий шок, коли таке бачиш! Я запитую: «Можна знімати?». а він каже: «Знімай, хай бачать, це – війна! Це смерть, і це треба показувати». В тій серії є всілякі кадри, які я, можливо, ніколи не покажу. Це було в лютому в Артемівську.

Там було багато журналістів, в лікарні не впускали. Спершу впускали, а потім — ні. І я питаю одного військового: «А де всі?». Він каже: «Їдьте в морг». Я поїхав в морг. Там лежали гроби просто перед моргом, вони були із неструганих дощок, з дірками. Це жахливе явище, якийсь сюрреалізм.  Там були вдягнені солдати, які тільки-но вийшли із Дебальцеве, тільки-но загинули. Від смерті пройшло 5-6 годин, може, доба. І це фото є. Воно дуже важке, вражаюче, на мій погляд.

— Коли, на Вашу думку, на життя треба дивитися не крізь об’єктив?

— Люди, які не є фотографами чи операторами, постійно дивляться не крізь об’єктив. Якщо ти фотограф, ти завжди дивишся так на життя. Навіть якщо у тебе немає фотоапарата, десь у підсвідомості ти думаєш: «Оце я би зняв, яка хороша картинка» і так далі.

— Чи є для вас щось дорожче від фотографії?

— Так. Я думаю, молодий фотограф чи людина, яка тільки починає свій шлях в журналістиці, має пріоритет, мотивацію: я хочу зробити щось важливе, бути крутим. Але коли ти стаєш старшим, здається, що все знято, твої фотографії не так важливі, постійно сумніваєшся. Мені здається, сім’я – це найважливіше.

— Якби у Вас залишився всього один-єдиний кадр, що б це була за світлина?

— Я не можу відповісти, мені здається, це неможливо. Якби я знав про це запитання, я би щось придумав. Хай це буде не світлина. Хай це буде книжка, альбом, фільм. Хай це буде щось велике.

— Яке Ваше життєве кредо?

— Чесно працювати, показувати.

Анастасія Шибіко, програма “Люди Донбасу” для «Громадського радіо»

 Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація необов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.