Микола Дмитрович, 76-річний житель села Водяного, що розташоване неподалік Донецького аеропорту, розповів про нелегке життя за крок до передової. Не дивлячись на небезпеку, постійні обстріли та відсутність тепло- та електропостачання, Микола Дмитрович разом з дружиною залишився у рідному селі.
«Сейчас не бомбят, но бомбили. Дом побило, и в кухне окна вылетели. Дети уехали. Внуки уже и правнуки — всех отправил в Беларусь, и в Ленинград. Сюда хотят приехать. Может, еще все наладится. Вон, слышите, стреляют», — говорить Микола Дмитрович.
Волонтерська група з Харківщини завітала у Водяне напередодні Великодня з подарунками. Як виявилося, у сім’ї Миколи Дмитровича не було головного атрибута свята — пасхи.
«Как святить? Негде святить пасху. Водой свяченой побрызгаем и все. Пасху привезли. Хотел заказывать, может, из Селидово привезли бы, но уже есть», — сказав пенсіонер.
За словами Миколи Дмитровича, тривалий час пенсіонерам довелося жити і без грошей:
«Пенсию в Селидово получаем. Не получали 8 месяцев, а тогда отдали все».
Магазину у Водяному немає, тому щоразу потрібно їхати за 7 кілометрів, щоб придбати необхідні продукти.
«Ездим за продуктами в Селидово, в Авдеевку — это в 7 километрах от нас. Хлеб у ребят беру, у солдат. Когда и консервы дадут», — розповідає Микола Дмитрович.
Микола Дмитрович не проти присутності української армії у рідному селі, але і не в захваті від цього.
«Ну как отношусь? Их послали, они и стоят. Нехорошо, конечно, друг с другом, брат с братом — зачем оно надо. Раньше жили, все нормально было, а теперь — враги», — сказав він.
Пенсіонер розповідає про постійну небезпеку та те, як незважаючи на обстріли, люди звикають до нових умов життя:
«В огороде снаряд разорвался, и в ставок падало, и рыба наверх вылетала — все там летало. Сейчас — это так, они балуются. А так постоянно свистит над нами. В огороде ямы засыпал. Мы уже привыкли. Ложимся и спим, а там, что бог даст», — розповів пенсіонер.
Під час перших боїв у квітні 2014 року у трансформатор поцілив снаряд, в результаті чого село було знеструмлене протягом 2 років. Та напередодні візиту «Громадського радіо» у Водяному 26 квітня електропостачання було відновлено.
«Нет магазина. Как будете ехать, на повороте увидите остатки от магазина. Его разбили, одно железо валяется. Свет только, как 3 дня дали, 2 года не было (розмова відбувалася 29 квітня, — ред.) Мы долго добивались, чтобы он появился. И волонтеры деньги давали. Трансформатор восстановили. В 2014 году, как разбили, так и не было. В нас же от Донецкого аэропорта линия идет. А теперь взяли с Авдеевки, с той стороны. От Донецка нельзя, там бомбят каждый день», — розповів місцевий житель.
У свої 76 років Микола Дмитрович разом з дружиною сподівається, що невдовзі війна закінчиться і їхні рідні знову повернуться до рідного дому.
Катерина Кадер з Водяного для «Громадського радіо»