В мене на очах кадировці закатували 37 моїх побратимів, — боєць АТО

Колишній айдарівець Олександр перейшов у Збройні Сили України більше як півроку тому. Зараз воює у 128-й бригаді на передовій у Станиці Луганській. Оскільки військовослужбовець кожного дня дивиться у приціл своєї гвинтівки, він поділився з кореспондентом Громадського радіо, що ж він бачить по той бік лінії фронту: 

— Після Майдану ми пішли на війну, добровольцями, я вважаю, що це обов’язок кожного громадянина України. Раніше я воював в «Айдарі», потім перейшов сюди у 128-му.

— Чому?

— Ну скажемо так, там незрозуміло що зараз відбувається. Тут передовий край, я своїм досвідом допомагаю хлопцям.

— Що ви бачите в бінокль?

— Я бачу, що там ходять люди незрозумілі, деякі одягнені у військову форму, деякі — в «гражданці», іноді нам рукою махають. Ну зараз тиша, дотримуємось Мінських домовленостей, в основному вони провокують, були обстріли.

На тілі Олександра численні опіки та рубці від поранень. Намагаючись оминути цю тему, він все ж розповів про найболючіший для нього випадок — смерть його побратимів через катування бойовиків на його очах:

— Не по одному мені стріляли. Найбільше мені запам’яталася смерть сорока моїх хлопців: розпороті животи, відрізані голови, відрізані вуха. Це зробили кадировці. Те, що вони роблять з нашими хлопцями, коли їх заживо спалювали… це дуже жорстко. І те, що каже їхня стороня, що вони такі «білі і пухнасті», то не є правда. З того бою живими нас лишилося тільки троє. А разом тоді полягло до ста чоловік. На їхній стороні воюють кадировці, чеченці, серби є. Дуже багато найманців, які приходять сюди заробити гроші. Все це, зрозуміло, не афішується, але є випадки прямого контакту.

— А звідки ви знаєте про сербів? Ви паспорти бачили?

— Ні, в них на шиї татуювання з півнем. А базуються всі в Луганську.

— Ви знаєте, що приходить в російських «гуманітарках»?

— Знаю. В консервах приходить вибухівка, патрони. Там банка тушонки, в ній лежить граната, ще на заводі вони це все пакують. Але ми не маємо права їх чіпати, бо це ніби-то гуманітарна допомога населенню.

— Чого вони хочуть крім грошей? Чи є ідейні за «ДНР», за «Новоросію».

— Немає, йде війна за гроші. Вони приходять як на роботу.

— А як у вас відносини з місцевим населенням?

— Скажу чесно, 50 на 50. Є люди, які нас підтримують, є — яким все одно, хто прийде. Ну в спину ніхто не плює.

— Як у вас справи з допомогою, від держави, від волонтерів, можливо, місцеві чимось допомагають?

— З моменту початку війни, якби не волонтери, то я не знаю, що було б. В основному йде допомога від волонтерів. Від держави — ну…

Під час інтерв’ю Олександр захотів звернутися до влади та Президента. Він попросив передати його слова «не обдурювати їх і допомагати»: 

«Ті, хто знаходяться в Києві, нехай розуміють, що вже не буде тих, людей, якими можна маніпулювати. Ми доведемо цю справу до кінця. Нашій владі хотів би передати: по-перше, підтримувати нас і не обманювати. Якщо вони прийшли до влади, якщо вони дійсно патріоти країни, то хай роблять все можливе, щоб наша країна стала незалежною і заможною. Якщо вони прийшли до влади тільки для того, щоб нажитися на наших смертях, на нашій крові, то не є добре».

Говорячи на тему добровольців, не обійшлося без патетики. Як розповів Олександр, він нащадок запорізьких козаків, і вважає своїм обов’язком — продовжувати їхню справу.

«Мої предки з діда-прадіда були запорізькими козаками з 1610 року, і я цим пишаюсь. Я також пішов по їхній лінії, я також бороню нашу неньку Україну. І тут багато хлопців є, які також будуть стояти на смерть».

Ірина Сампан зі Станиці Луганської, програма «Люди Донбасу» для «Громадського радіо»

Виготовлення цього матеріалу стало можливим завдяки допомозі Міністерства закордонних справ Німеччини. Викладена інформація не обов’язково відображає точку зору МЗС Німеччини.