Відновити зв’язок і бажано вижити. Як ми ходили на завдання

25 кілограм заліза на собі, в одній руці автомат, в іншій — телефонний апарат зразка 1957 року, або просто «тапік». Зв’язківці збираються у поле лагодити пошкоджений дріт, який забезпечує зв’язком позиції українських військових в районі Лебединського. «Знову сєпари зв’язок десь перебили», — каже Дмитро. Це означає, що потрібно пройти кілометрів з десять в обидва боки, щоб знайти, де саме міна розірвала «польовку». І таке трапляється майже щодня після інтенсивного обстрілу.

«Зі зв’язком дуже тяжко. З раціями ще більш-менш, не сильно глушать, а з польовим зв’язком — так. Перебивають дуже часто. Так само і світло, і все інше», — розкаже мені вже потім на останній позиції військовий з позивним Днєпр.

Через кожні 200-300 метрів біля можливого місця розірвання дроту, зв’язківці діяли за відпрацьованою схемою: присіли — роз’єднали дріт — зачистили — перемотали ізоляційною стрічкою — перевірили зв’язок на «тапіку» — йшли далі. В дірявих рукавицях Дмитра щоразу вдаряло струмом. Військовослужбовець Руслан взагалі все робив голими руками. Все це відбувалося менше ніж в кілометрі від позицій бойовиків, у полі. «Не дивися туди і не направляй на них камеру», — просить мене Дмитро. — Бо якщо ці не почнуть стріляти, то з Саханки точно». Поле було всіяне нерозірваними мінами і мінами «з парашутиками», або так званими освітлювальними мінами. Треба було йти за чітко встановленим маршрутом, нікуди не звертаючи. 

«Гаряче тут, починаючи з ВОГа (боєприпас для  гранатометів, ред) і закінчуючи 120-мм мінометом. Я стрілецьку зброю вже навіть не рахую. Артилерія починає працювати з-за вітряків, з лінії горизонту, а «стрілкотня­» і АГС (станковий автоматичний гранатомет, ред) — з околиці Саханки. — Не завжди можна відповідати, але коли загрожує безпеці життя, тоді так. — Так воно завжди загрожує! — жартую. — Не завжди, можуть бути просто провокації з їхнього боку», — про це вже Днєпр розповів мені в окопі, наводячи різкість підзорної труби в бік позицій незаконної «ДНР».

У районах Лебединського та Водяного — дуже активна робота диверсійно-розвідувальних груп бойовиків, кажуть військові. Часто незаконні формування намагаються прорватися у прифронтові села.

«Противник до цих пір не відмовився від своїх намірів — силами ДГР проникати в село. Поки що ми успішно відбиваємо усі ці спроби. Це все ми фіксуємо, і місця, де вони намагалися проникнути, відмічаємо. Готові їх зустріти», — запевняє командир одного з підрозділів. На останній позиції української армії, Днєпр поділився, що група бойовиків нещодавно завітала і до них:

«Буквально тиждень тому приходили до нас гості, трохи далі від нас, хотіли зайти з лівого флангу. Трошки у них не вийшло. Не дарма ми тут стоїмо», — запевняє боєць. 

Не розкриваючи усі військові таємниці, Днєпр зізнався, що іноді вдається прослухати, що ж говорять між собою бойовики. Так само, як і бандформування інколи чують українські підрозділи:

«Нічого, кажуть, що ми тут достойні хлопці. І смачним російським матом? — питаю. — Та і російським матом, і українськими словами буває. Але все одно кажуть, що ми достойні, серйозно достойні хлопці».

Поки я розмовляла з бійцями, хлопці полагодили зв’язок. «Треба повертатися поки не почали стріляти. Машини не буде. Підемо назад тією ж дорогою», — сказав Дмитро. Бойовики вогонь не відкривали — пощастило вдруге. Машина, яка мала нас забрати і яку обіцяв командир, так за нами і не приїхала. Діма і Руслан мовчали, тільки іноді повторювати, що «жінкам тут не місце», обидва були втомлені і обидва знали, що нічого героїчного вони не зробили, і медалі на них вішати ніхто не буде. Зв’язок полагоджено — завдання виконано.

Ірина Сампан. Маріупольський напрямок. Громадське радіо.