Блогерка Емма Антонюк. Фото: Ана Море/Громадське радіо
Емма Антонюк: Блогерство зараз відкрило мені набагато більше можливостей, ніж я мала, коли працювала на телебаченні. В усіх сенсах. І мені дуже подобається розкривати себе, свої можливості та свої смаки, працюючи в YouTube, у соціальних мережах.
YouTube-канали «Палає», «Асиметрія», «Це Ніхто Не Буде Дивитись»: я насолоджуюся усіма можливими жанрами, які може запропонувати YouTube. «Це ніхто не буде дивитись» — це іронія. Тобто ось це є блогінг, і це дивляться іноді усі. Я не сприймаю це як свою професію, це моя особиста справа. Я дуже тяжко переживаю якісь свої помилки, або складні моменти.
Приємно було, коли інтерв’ю з Ілларіоном Павлюком, письменником, зібрало понад 200 тисяч переглядів. Я доти не спостерігала в українському YouTube, щоб письменники та складні розмови про етичні дилеми, про інвалідність, про війну, про літературу збирали більш як 200 тисяч переглядів за досить короткий час. Для мене це велика честь, і я вважаю це великим досягненням. Я дивилася попередні інтерв’ю Ілларіона Павлюка, і я завжди думала, чому це так мало дивляться, це інформація і той стиль подачі інформації, який має бути вірусним в Україні. Я дуже рада, що мій YouTube-канал часом стає для класних, заряджених, цікавих людей майданчиком, де широкі маси, які прагнули знайомства, здобувають це знайомство.
Читайте також: Громадське радіо провело прямі етери з BookForumLviv
Я боялася перед своїм улюбленим письменником звучати наївно, грубо або недоречно. Я це пояснювала, перш ніж поставити запитання. Я відкрила для себе проблему, що якраз питання переживання втрати є не проговорюваними. Дуже багато є людей, які саме зараз зазнають втрат. Ми всі втрачаємо, а культури проговорювати втрати немає, цьому теж треба вчитися, це психологічно тяжко. І виявляється, це інтерв’ю ще й стало корисним для багатьох людей, яким тяжко сказати «мені шкода, що з тобою трапилося», «я тобі співчуваю», іноді ми ховаємо очі, іноді уникаємо. Це те, що я збиралася зробити в цьому інтерв’ю, сховати очі, уникнути цього питання, не проговорити це. Я рада, що ризикнула бути наївною і все-таки пішла в цю тему, тому що виявляється, вона була дуже корисна.
Емма Антонюк: Мене дуже часто звинувачують у гайпожерстві, я маю більше інструментів, аніж класичне ЗМІ, яким є, наприклад Громадське радіо. Іноді я не гребую використовувати ці інструменти, коли я переконана, що мені за них буде не соромно, що це мій смак, і що це важливо. Часом я помиляюся, часом я потрапляю в дурні ситуації, часом я даю маху, часом я роблю таку ведмежу послугу своїй репутації. Але, зрештою, книжки продаються, видавці розпродають наклади, письменники набирають сотні тисяч переглядів. Я не думаю, що всі медіа мають обирати цей шлях, але я переконана, що важливі, ціннісні матеріали можуть бути вірусними та будуть вірусними. І принаймні я думаю, що ми рухаємося в цьому напрямкові. Ми ж боремося не за сам процес, ми боремося не за те, що зараз ми будемо проповідувати серед спасенних, умовних 200 людей, які люблять мислити, які люблять складні теми, прийдуть до нас і ми будемо насолоджуватися процесом, у якому ми всі щасливі, здорові та розумні.
Ми боремося за серця. Ми боремося за те, щоб людина купила книжку, щоб людина почула для себе якусь фразу, з якою вона буде протягом дня ходити. Може, іноді я борюся за те, щоб роздратувати людину, але це питання буде в неї на порядку денному. Виявиться, що це питання, яке вимагає певних думок, і це вже буде в її полі зору. Тому блог тут набагато зручніший, ніж класичні медіа.
Читайте також: «Я робитиму цей проєкт доти, доки від бібліотек буде запит на книжки українською» — блогерка Емма Антонюк про ініціативу «Різниця Є»
Тетяна Трощинська: Один мільйон 720 тисяч підписників, частина з них, можливо, його не дуже любить, але все одно підписалась і чомусь дивиться, слухає Олексія Арестовича. Чи Алєксєя Арестовича, ми його можемо називати по-різному.
Емма Антонюк: Такий контент, який робимо ми, це початок цього контенту в Україні. Коли ми позбулися російських спікерів, коли купа українців сьогодні в силу великої трагедії поставила собі питання, а хто я, яка моя ідентичність, з чого я буду її конструювати. Може, умовна продавчиня чи шофер не саме такими словами це для себе конструює, але запит відбувся.
І тепер початок успішного контенту людей, які допомагають іншим конструювати свою ідентичність в Україні. У випадку Арестовича, який має ці мільйони, для нього це вже кінець цього контенту в Україні. І те, що Арестович зараз реалізовується з Юлієй Латиніной, з Дмитрієм Биковим, з іншими архетиповими совєтськими школьніками на форумі «Свободная Россия» доводить, що та цифра, яку ви назвали, це його кінець, а для нас це стартовий майданчик. І я не хочу гратися в якийсь обережний оптимізм. Я бачу динаміку, я бачу, як часом обговорення, холівари у Twitter спричиняють звичайні українські блоги, які раніше і не могли помріяти, що сотні тисяч українців будуть за ними стежити.
А вони тільки починають. І це їхня стартова точка. У той час, як в нинішній Україні для контенту Арестовича для маргінесу це є кінцева точка.
Говорити про цінності, про книжки, говорити не тільки про якісь теж важливі, але споживацькі теми можна не лише з креативним середнім класом, не лише з тими, хто п’є фільтр-каву в кав’ярні на Рейтарській. І коли я це намагаюся практикувати у своєму блозі, я розумію, що це дуже складно. Часті мої намагання розширити аудиторію, щоб це прийшло на слух не лише креативному середньому класу, досить травматичні психологічно для мене. Але вони дають свої плоди. І, знову ж таки, історія, яку мені розповідала мама моєї подруги Яни, яка у Запоріжжі робила собі укладку. Перукарки, старші жінки, розмовляли про те, чи нормально називати всіх жінок меркантильними. І одна казала, що так, мовляв, ви подивіться, яке покоління, що робиться. А інша казала, що ти ж собі сама береш дві-три зміни поспіль, щоби прогодувати дітей, і ти таке говориш.
І Янина мама спостерігає за тим, як сперечаються перукарки на тему, а як можна публічно і не публічно проговорювати, які жінки й хто жінки. Нехай мене 10-20 мільйон разів назвуть гайпожеркою, я рада, що в цій перукарні відбулася така розмова. І це також те, що я хочу робити. Я хочу виходити за межі цієї дуже теплої, дуже мені зрозумілої, дуже моєї аудиторії креативного середнього класу, тому що говорити треба і в тому числі з тими, хто має якийсь сентимент до того ж, господи прости, Арестовича.
Слухайте також розмову з BookForumLviv: Важко вважати роки війни продуктивними, проте ми дорослішаємо як спільнота — Катерина Калитко
Нагадаємо, 5 жовтня Громадське радіо провело прямий етер просто з 30-го ювілейного BookForumLviv. Прямий етер тривав з 13 до 15 години.
Також сьогодні, 6 жовтня, з 13 до 14 години Громадське радіо знову провело прямий етер з гостями форуму. В етері були: Ніна Кур’ята, журналістка, письменниця, Емма Антонюк, блогерка, телеведуча та професорка Лідія Смола.
Як ми повідомляли, Громадське радіо мовить у Львові на частоті 93,3 FM. Але наразі Нацрада оголосила конкурс на цю частоту. Підтримуйте Громадське радіо — розповідайте про цінність незалежного інформаційного мовника для міста Лева.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS