facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Важко вважати роки війни продуктивними, проте ми дорослішаємо як спільнота — Катерина Калитко

Розмова про слово у війні.

Важко вважати роки війни продуктивними, проте ми дорослішаємо як спільнота — Катерина Калитко
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 6 хвилин

Гостя: письменниця, перекладачка з балканських мов Катерина Калитко. Лауреатка Шевченківської премії 2023 у номінації «Література» за збірку «Орден мовчальниць».

Фото: Ана Море/Громадське радіо

Тетяна Трощинська: Як ви ставитеся загалом до слова у війні. Наскільки ми можемо далеко ходити.  Хтось рефлексує тут і зараз, хтось думає, я напишу це потім. Хтось комерціалізує. Де для вас ця межа, як ви собі даєте раду з оцими дилемами? 

Катерина Калитко: Це межа етичності передовсім та емпатії та чутливості. Мені здається, у кожної нормальної людини має бути якийсь етичний компас, який не пускає далі певної межі. Я за те, щоб ми говорили максимально зараз. По-перше, це простір функціонування української мови, яку теж би хотіли зробити нечутною. І все, що зараз роблять з українською мовою і з українськими сенсами, хай воно росте. У що воно виросте, це інше питання. Дуже багато такої низової літератури, соцмережевої. І воно, очевидно, що немає цінності для історії, літератури. Але з цього гумусу потім ростимуть великі українські романи, якісь великі рефлексії, для яких потрібен час і для яких немає зараз простору і цього довгого дихання. Але завжди має бути межа етичності, коли ти берешся розповідати якусь людську історію, коли ти не копаєшся в кишках, коли ти маєш повагу до горя іншої людини. Це все дуже індивідуально і тому насправді трапляються страшні речі, які немає як пояснити, окрім як повною глухотою людини. Це теж трапляється, процеси є процеси, ми їх не зупинимо.


Читайте та слухайте також: Коли геноцид відбувається на сусідній вулиці, дивно знімати про це ігрове кіно — Ірма Вітовська


«Зараз ми у фазі, коли консолідація суспільства трішечки розвалюється»

Тетяна Трощинська: Повертаючись до такого суспільного виміру нас як нації, які ви бачите зміни, в ідентичнісному вимірі? 

Катерина Калитко:  Ми нарешті перезнайомилися у 2022-му дуже глибоко. Ми почали цей процес у 2014-му, але ще не в тих масштабах. І, на жаль, дуже трагічні обставини змусили нас знайомитися. Але як добре, так і погане з цього вилізло. Тому що є люди, які дотепер з усім нашим багажем на другому році великої війни дорікають переселенцям, що вони якісь не такі. Є люди, які стигматизують ветеранів, чи військових. Є люди, які просто якось відвертаються і намагаються вдавати, що цього всього не відбувається.

Тобто, якщо подивитися у підсумку, то картинка такої пасіонарної нації, об’єднаної, може трошки посипатися на пікселі. Мене здивувало у 2014-му і продовжує дивувати зараз те, що ми, попри всі наші дуже різні досвіди та розбіжності в поглядах та ідеологіях,  можемо дивовижні речі робити на цій хвилі консолідації. І дивуємося самі собі потім. Від цього мені завжди дуже світло. Але, на жаль, це все йде фазами по синусоїді. І зараз ми у фазі, коли ця консолідація трішечки розвалюється на складові, на фрагменти. Я з острахом спостерігаю, як ми будемо пробувати діалог між цими фрагментами вибудовувати.

Фото: Ана Море/Громадське радіо

Тетяна Трощинська:  Я теж спілкуюся з людьми з різними досвідами, ми отримуємо абсолютно різний відгук аудиторії. І від деякого відгуку дуже боляче, коли ця єдність сиплеться, причому на дрібному і другорядному. І тут, коли ти отримуєш абсолютно повністю інформацію: Путін і Росія називають відверто «остаточним розв’язанням українського питання», вживаючи нацистське формулювання.

Катерина Калитко:  Я не думала, що у XXI столітті можна так формулювати.

Тетяна Трощинська: Нас це лякає. Дивно, що, можливо, це лякає не всіх, або всіх, але якось не так. Я не знаю. Ви бачите, як це відбувається?

Катерина Калитко: Люди значно далі від епіцентру всього, що з нами відбувається, тому вони можуть собі дозволити, очевидно, розкіш думати, що це якийсь такий чорний, невдалий жарт, що це просто щось lost in translation. Так не буває у XXI столітті. І коли ти живеш серед геноциду, і ти знаєш, що це абсолютно буквальна фраза, що це не фігура мовлення, що сказане відбувається вже і буде відбуватися далі. Тобі не виходить з цього сміятися, ти цього лякаєшся. А серед західних колег популярні такі доволі на межі фолу жарти про ситуацію України. Якщо наш чорний гумор є нашим кров’ю вибореним правом і нашим порятунком для кукухи, то в тих випадках це трошечки викликає подивування.


Читайте також: Громадське радіо у прямому етері з BookForumLviv


«Важко вважати роки війни продуктивними, проте ми дорослішаємо як спільнота»

Тетяна Трощинська: Мені здається, що для багатьох людей очі відкрилися у 2022 році, це наша слабість в тому числі. 

Катерина Калитко: Це сигнал, маркер неприналежності людини до того річища магістрального, в якому спільнота рухалася багато років. Тобто, людині якось вдалося просидіти на березі, чекаючи невідомо чого, і ось у 2022 році різко міняється її свідомість. Що робити з тими роками, які минули та могли б бути роками, коли зусилля цієї людини діяльно залучені в спільний поступ спільноти. Важко вважати роки війни продуктивними, проте ми дорослішаємо як спільнота. Ми вчимося говорити, ми вчимося взаємодіяти, ми вчимося формулювати, проговорювати себе у світ назовні. Кожен голос важливий, кожне зусилля важливе, і коли хтось намагається поза цими процесами лишатися, це не чесно. Навряд чи така людина зможе на себе взяти потім вагу повоєнної відбудови.


Читайте також: Не бідкайтесь, робіть щось, бо помрете: військовослужбовець Максим Колесніков


Тетяна Трощинська: У таких розмовах завжди все одно виникає: «що ці 30 років робили публічні інтелектуали», «чого ви гучно не кричали, не достукались до народу»? 

Фото: Ана Море/Громадське радіо

Катерина Калитко: Багато хто кричав і по-різному, і різними голосами, в різних тональностях, і шепотіли на вушку комусь окремо. Насправді коли стається якийсь такий жахливий соціально-історичний перелом, завжди дуже людяно першим порухом подумати про те, що ми всі робили щось не те. Не так, не те, не тоді й не  з тими.

З іншого боку, я себе зупиняю думкою, що у нас є 30 років безперервної державності, відновленої. У нас є більш-менш продуктивна частина пасіонаріїв, які все-таки, попри всі шишки, які їм валяться на голову, готові далі рухати цю спільноту. Ми протрималися проти «другої армії світу». Другий рік тримаємося. Усе-таки все, що ми робили, було недаремним. Можливо, щось треба було робити краще. Завжди є, що покращити. Але виростають прекрасні молоді люди, для яких ця країна є центром світу, які не хочуть звідси їхати навіть у війну, які бачать своє майбутнє пов’язаним з нею. Є люди, які готові викладати своїми долями, своїми життями подальший поступ цієї країни. Тобто, очевидно, не досконало, але все-таки ми робили правильні речі. А що не змогли достукатися до усіх, то можливо, до всіх і не треба. Можливо, деякі речі люди повинні зрозуміти, набиваючи власні шишки.


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Юлія Дукач: 25% українців використовують Тік-Ток, а він — ШІ

Юлія Дукач: 25% українців використовують Тік-Ток, а він — ШІ

Які медичні пільги може отримати учасник бойових дій: пояснює юристка

Які медичні пільги може отримати учасник бойових дій: пояснює юристка

Як Росія руйнує українські медичні та освітні заклади: розповідає аналітикиня УГСПЛ

Як Росія руйнує українські медичні та освітні заклади: розповідає аналітикиня УГСПЛ